Людині властиво помилятися (Луцій Анней Сенека)

Назва статті Василя Крата і Расіма Бабанли «Здоровий глузд і право» видається дуже вдалою. Вона вже на підступах має відвадити нас, нудних «позитивістів», атакувати те, з чим наче й не посперечаєшся.

Ну хто у здоровому глузді буде заперечувати, що суддя має керуватися здоровим глуздом? Звісно, ніхто, але насправді стаття не зовсім про здоровий глузд, а скоріше знову про суддівський активізм — цього разу під іншим соусом. Спробую пояснити, чому вважаю деякі думки В. Крата та Р. Бабанли неправильними.

Надкоротке резюме цієї статті:

1. Не існує такого способу тлумачення норм права як «відповідно до здорового глузду».
2. Красиві фрази самі по собі не є переконливим обґрунтуванням.
3. Компетенція суддів не є універсальною, а їх погляди на щось поза сферою права не мають більшої ваги, ніж погляди будь-якого іншого громадянина.
4. Вгадувати справжні бажання законодавця — марна справа.
5. Необов’язково апелювати до розумності щоразу, коли треба давати відповідь на складне питання. Для складних випадків є канони методу чесного читання.

Короткий зміст попередніх серій

Припускається, що перш ніж читати цю статтю, ви читали:

1. Немає ніякого «духу закону». Вступ до методу чесного читання
2. Чому практика Верховного Суду України не є обов’язковою
3. Юридичні стоп-слова: Системне тлумачення
4. Що не так з поглядами Верховного Суду на допустимість доказів: досліджуємо за допомогою методу чесного читання

А також нашу попередню заочну полеміку з В. Кратом і Р. Бабанли:

1. Принципи права у практиці Верховного Суду: тернистий шлях від букви до духу
2. Від букви до духу закону: тернистий шлях в нікуди

Якщо ні — ось дуже стислий tl;dr дискусії.

Я пропагую текстуалізм (не плутати з позитивізмом та буквалізмом). Вважаю, що роль судді полягає у застосуванні правових норм шляхом їх чесного читання, ґрунтуючись виключно на тексті закону. Підкреслю, що текстуалізм не відкидає врахування мети законодавця. Але така мета має видобуватися виключно з тексту закону, а не з особистих вподобань і уявлень судді.

Василь Крат та Расім Бабанли, за моїм сприйняттям, є прибічниками суддівського активізму та метавизму (purposivism). Метавизм є формою усвідомленого відхилення від тексту закону шляхом абстрагування. Це відхилення, зазвичай, обґрунтовується апелюванням до задуму законодавця в тому вигляді, як його розуміє особисто суддя.

Метависти бачать роль судді не лише як холоднокровного провідника закону, а й як «відчувача» дійсного задуму законодавця і втілювача власних уявлень про добро і справедливість.

Вони вважають, що коли закон не дає чіткої (а часто, насправді, бажаної) відповіді, «суддя-відчувач» має самостійно знайти правильну відповідь шляхом «емоційного відчуття», «відповідно до освітньо-ціннісного „бекграунду“». Тобто суддя має не лише застосовувати писаний закон, але й, за потреби, адаптувати його до власних поглядів.

На противагу метавистам, текстуалісти ввжають, що тлумачення правових норм має починатися та закінчуватися на тексті закону шляхом чесного аналізу того, що у ньому мається на увазі.

Здоровий глузд — базове налаштування мислячої людини, а не спосіб тлумачення

Автори розпочинають з того, що посилаються на ст. 1 Цивільного кодексу Південної Кореї як на приклад згадки здорового глузду серед джерел права (тут і далі курсив мій):

Якщо в актах відсутні положення, що застосовуються до певних цивільних правовідносин, застосовується звичаєве право, а за його відсутності — здоровий глузд.

Неофіційний переклад цієї статті англійською, на який посилаються автори:

If no provisions applicable to certain civil affairs exist in Acts, customary law shall apply, and if no applicable customary law exists, sound reasoning shall apply.

Так, якщо забити «sound reasoning» у гугл-перекладач, найперше він вам видасть «здоровий глузд». Але здоровий глузд англійською — то все ж таки «common sense».

Тобто в англомовній версії корейського закону не йдеться про здоровий глузд. Натомість там написано про обґрунтоване міркування. Стверджувати, що «common sense» та «sound reasoning» є синонамами — це все одно що ототожнювати «scholar» із «scientist» і називати вчених-юристів юристами-науковцями.

І це не чергове «позитивістське» чіпляння до слів, а привернення уваги до некоректного перекладу, який дещо викривляє значення слів і не зовсім обґрунтовано використовується як приклад іноземної мудрості.

Присвячуючи статтю здоровому глузду, автори підкреслено уникають занурення у тему, відсилаючи нас до робіт Ю. А. Тоботи та О. О. Гайдуліна. На жаль, жодних назв робіт не наводиться, а самостійно вдалося швидко знайти лише статтю Олександра Гайдуліна «Інтерпретація на основі здорового глузду в англійському прецедентному праві». Але в цій статті йдеться про тлумачення положень цивільних угод, а не норм законодавства. І це принципова відмінність, оскільки автори, на жаль, як і минулого разу, не роблять застережень, що їх стаття присвячена виключно приватному праву.

Автори справедливо зазначають, що неможливо дати універсальне визначення «здоровому глузду». Менш із тим, вони звертаються до словників Оксфорду та Кембріджу, які містять доволі побутові визначення на кшталт здатності «розсудливо приймати рішення та вести розумний і безпечний спосіб життя».

Водночас у юридичних словниках складно знайти визначення здорового глузду. Black’s Law Dictionary (9th Ed), найавторитетніший юридичний словник в англомовному світі, взагалі не містить такого визначення. Немає його й в Oxford Dictionary of Law (10th Ed).

І це не дарма, адже «здоровий глузд» — не юридична категорія, а спосіб мислення, що базується на простому сприйнятті ситуації чи фактів.

Спробую порівняти:

Це не одне й те саме. Здоровий глузд — це сфера відчуттів та інтуїції. Тлумачення норм права — це осмислення тексту, його послідовний логічний аналіз, а не емоційна оцінка. А тому здоровий глузд апріорі не може бути формою змістовного обґрунтування, а може лише бути індикатором ставлення до чогось.

Запроторювати здоровий глузд до арсеналу методів тлумачення видається небезпеченим. Адже це може призвести до того, що в ситуації, коли правильна відповідь на юридичне питання не лежатиме на поверхні, судді буде достатньо просто оголошувати таку відповідь, а не обґрунтовувати її.

Але як зробити, аби це оголошення виглядало, наче справжнє обґрунтування? Декорувати його красивими словами. «Духом закону», «системним тлумаченням», «здоровим глуздом» та іншими категоріями, покликаними зміщувати фокус з тексту закону на особистість судді.

Її Величність Красива Фраза

В. Крат і Р. Бабанли у своїй статті ставлять слушне, але дещо наївне питання:

У переважній більшості випадків для того, щоб досягти такого результату [розумного застосування закону] достатньо просто взяти і застосувати закон відповідно до буквального його тлумачення, адже здоровий глузд в першу чергу має знаходити себе в чіткому, несуперечливому законодавчому приписі, однозначність тлумачення якого не викликає жодних сумнівів.

А що, якщо ні? Якщо така норма є недостатньо чіткою та повною, якщо він суперечить іншому (іншим) законодавчим приписам, якщо він сформульований у спосіб, який суперечить меті цілого нормативного акту?

По-перше, закон варто «просто брати і застосовувати» не тому, що він тішить здоровий глузд. А тому що це закон і він є чинним у тому вигляді, в якому був ухвалений єдиним уповноваженим на це органом — парламентом.

По-друге, якщо норма не піддається розшифруванню з першого разу, на перший план мають виходити професійні навички юриста, а не його думки про правильність нормативного матеріалу, з яким він працює.

Коли судді скаржаться на «нечіткість законодавства» як на перепону в роботі, це нагадує анекдот про пожежника, якому майже завжди подобалася його робота, але «як пожежа — то хоч звільняйся».

Мати справу із суперечливою та неоднозначною базою законодавства — частина рутинної суддівської роботи, а не привід шукати способи надання простих відповідей на складні юридичні питання.

Але автори, схоже, намагаються абсурдизувати ту саму складну юридичну роботу, звівши її до простої дилеми:

Тлумачити одну норму закону чи іншу, з’ясовуючи семантичне значення кожного слова, яке використав законодавець? Чи можливо краще подумаємо, а що саме мав на меті законодавець, чи що він хотів мати на меті з позицій здорового глузду (розумності)?

Звісно ж, за такої постановки питання ми, нудні «позитивісти», маємо виглядати не дуже розумними диваками, які не бачать лісу за деревами. Але насправді це демонструє небажання визнати, що метод чесного читання не зводиться до тупого буквального тлумачення кожного слова.

Автори не дають чіткого рецепту встановлення того, «що саме мав на меті законодавець, чи що він хотів мати на меті». Натомість вони наводять власне бачення реалізації здорового глузду правником. Як на мене, саме це є ключовою частиною їх статті, а тому далі розлога цитата:

(...) правник має емоційно відчувати, що певне рішення правової проблеми є розумним (правильним, обґрунтованим, раціональним), а також він має пояснити це рішення ПРОСТИМИ аргументами за формулою: «так правильно, тому що». Пояснення на кшталт — правильно так, оскільки так передбачено пунктом 2 частини 3 статті 4 закону про регулювання всього на світі — це навряд чи пояснення з позицій здорового глузду.

(...) пошук здорового глузду має здійснюватися шляхом пошуку та застосування доктрин, які є релевантними певній правовій ситуації. Тобто раціональна складова, на нашу думку, не може обмежуватись буквальним, граматичним чи логічним тлумаченням правової норми, а рішення має йти від засадничих положень.

(...) відчуття, що вирішення певної правової проблеми здійснено відповідно до здорового глузду, формується відповідно до освітньо-ціннісного «бекграунду» правника. Це відчуття потрібно культивувати і розвивати на основі еталонних і тих, які пройшли перевірку віками способів вирішень правових проблем чи конфліктів. Також ця емоційна складова залежить від природньої мудрості правника.

У моєму світі пояснення юриста на кшталт «правильно так, оскільки це передбачено пунктом таким-то закону» — є звичайним поясненням. Суха і бездушна форма цього звороту не несе нічого поганого і я б не став її висміювати за допомогою вигаданого «закону про регулювання всього на світі».

Робота судді полягає не у красномовній демонстрації власних «емоційних відчуттів» чи «ціннісного розвитку», а в чесному застосуванні норм закону у змагальному процесі.

Життєвий цикл аргументації красивими фразами добре відомий: (1) спочатку слова, з якими не посперечаєшся, вплітаються до мотивувальної частини; (2) у наступних рішеннях до цих фраз підсаджуються нові, більш сміливі і віддалені від закону висновки; і, нарешті, (3) на підготовлений ґрунт висаджується радикально суперечлива правова позиція, яка тепер має силу прецеденту. Юридичне вікно Овертона зачиняється.

Тримати під рукою красиву фразу дуже зручно. Адже, на відміну від закону, завжди можна зробити вигляд, що цієї фрази ніколи не було. Коли суддя вважає, що результат того вартує, фразу можна діставати із запасників. Коли ні — тримати її там, допоки знадобиться.

Але справжня юридична аргументація — це послідовне, логічне, чітке, ясне та переконливе обґрунтування. А не ментально-лінгвістична гімнастика.

Застосування принципів права не має запроваджувати суддівську монархію

Співавтори визнають, що їхня попередня стаття викликала критичні застереження: начебто вони провокують суддівське свавілля і нехтують тим правом, яке втілено в законодавчих приписах:

Відчуваємо, що ця публікація може дати ще більший поштовх у звинуваченнях нас у волюнтаризмі та провокації правової анархії, а тому з самого початку відкинемо ці нападки, адже вони є безпідставними.

Чесно кажучі, не так вже й складно відкидати будь-які «нападки», якщо їх максимально спростити. Здається, ніхто й не звинувачував шановних авторів у волюнтаризмі та провокації правової анархії. І дійсно, такі звинувачення були б безпідставними.

Прибічники судового активізму аж ніяк не є прибічниками правової анархії. Але я б сказав, що вони можуть бути прихильниками правової монархії. В ній місце «короля» відводиться судді в тому сенсі, що саме він має владу вирішувати, коли, як пишуть автори, закон «достатньо просто взяти і застосувати», а коли суддя «має емоційно відчувати» правильне рішення шляхом застосування своєї «природної мудрості».

Пани Крат і Бабанли відкидають неіснуючі звинувачення у волюнтаризмі та провокації правової анархії, стверджуючи, що

Застосування принципів права, природного права, здорового глузду не можна в жодному разі протиставляти правовій визначеності.

Але й ніхто не ставив питання саме так. У попередній статті я навпаки писав, що застосування принципів (звичаїв, канонів) права як раз є складовою інструментарію методу чесного читання. Також я б не змішував принципи права із природним правом і здоровим глуздом.

Принципи права — це загальновизнані засади-підвалини, навколо правильності яких не точиться жодних дискусій. Тобто різночитання можуть бути не щодо змісту таких принципів, а лише щодо того, коли саме їх застосовувати.

Природне право — одна з правових та філософських теорій, яка базується на вірі в наявність засадничих законів та моральних принципів, які властиві будь-якій людині.

Я б не став робити принципи, теорії та здоровий глузд однорідними членами речення, роблячи вигляд, наче це рівноцінні інструменти з арсеналу судді.

Природне право — це погляд і переконання. Здоровий глузд — спосіб інстинктивної генерації суджень. А от принципи права — дійсно інструмент для тлумачення закону.

Професія судді існує не через те, що у суспільстві хтось має бути універсальним фахівцем і носієм найгострішого здорового глузду. Судді — лише юристи, які мають знатися на основоположних принципах права, структурі вітчизняної правової системи і відповідати вимогам незаангажованості й принциповості. В цій частині я погоджуюся з В. Кратом і Р. Бабанли, що юридична освіта не має бути аж настільки зосереджена на вивченні законів і що «знання ЗАКОНОзнавців дуже швидко застарівають».

Немає нічого більш безглуздого, ніж вивчення законів. І немає нічого більш важливого для судді, ніж вміння чесно читати і застосовувати закони. Навіть якщо ці закони видаються їм неправильними.

Звісно, автори не закликають порушувати закон. І звісно вони вживають всі правильні застереження аби убезпечити свою позицію від «нападок». Але якщо спробувати дистилювати їх аргументи, у залишку може залишитися такий центральний посил:

Якщо особисті погляди судді суперечать рішенню, яке диктує закон, суддя має надати перевагу власним відчуттям.

Таке зведення на п’єдестал «освітньо-ціннісного „бекграунду“ правника» як складової аргументації судових рішень нагадує давньоримську максиму ambiguis casibus semper praesumitur pro rege (за наявності множинного тлумачення, тлумачити слід на користь правителя).

За такої картини світу ми усі маємо з благоговінням дивитись на суддю, наче на гору Синай, з якої час від часу спускаються скрижалі з власними «емоційними відчуттями» і короткими резюме свого «ціннісного розвитку». Маємо довірятися йому, не як професіоналу з вищою юридичною освітою, а як носію зразкової моральної інтуїції.

В такому світі, коли суддя чесно аналізує закон і розуміє, що йому не подобається результат розгляду справи — він просто припиняє аналіз тексту і проголошує «правильну» відповідь, приправлену красивими словами.

Так, в суспільстві, де образ судді з роками все більше паплюжиться, дуже спокусливо стати героєм, що рубає неправедні закони шашкою своїх шляхетних поглядів. Але це не героїзм, а здобуття швидкої слави шляхом законотворчості з суддівського крісла.

Мету законодавця слід шукати в тексті закону

Абсолютно неважливо, що законодавець хотів мати на увазі. Тлумачення законів — це не дешифрування чиїхось бажань, а аналіз того, що було об’єктивно впроваджено.

Коли кажуть про пошук бажань законодавця, то мають на увазі завідомо нездійснену місію, яка насправді полягає не у пошуку, а в додумуванні. Від подання законопроекту до президентського підпису може відбутися безліч трансформацій та зміщень сенсів і акцентів. Єдиний об’єктивний індикатор задуму законодавця — це ухвалений ним текст.

Варто пам’ятати, що текст закону є результатом роботи депутатів. Такий текст часто буває результатом політичного компромісу. Вам потрібна більшість голосів і іноді буває, що зібрати ці голоси можливо лише шляхом поступок. І ці поступки можуть полягати саме у тому, що до закону вносяться правки, покликані саботувати якусь його частину, тобто навмисно зробити її неоперабельною.

Отже «поганий» закон може бути навмисним побічним ефектом складної демократичної процедури. А тому коли суд починає виправляти таку «неправильність», він не лише перебирає на себе повноваження законодавця, але й нівелює принципи парламентської демократії.

Суспільство може вважати, що суди займаються рутинною, технічною роботою з морем папірців. Це природне ставлення. Але щойно суспільство відчує, що всередині судів відбувається не нудна робота, а policymaking, ми можемо стикнутися з новими суспільними рухами і акціями. Я кажу не про звичні демонстрації у справах з політичним забарвленням, а саме про явища, з якими ми досі не стикалися — вимоги до судів «поправити» Верховну Раду.

Якщо ж суди почнуть в промислових масштабах підлаштовувати тексти законів під пояснювальні записки і стенограми, це призведе до того, що законодавці почнуть використовувати супровідні документи і виступи як засіб впливу на судову практику.

Чесний читач має видобувати мету закону з його тексту, а не «підганяти» текст під бажану мету.

Красиві фрази не замінюють раціонального і переконливого обґрунтування

Схоже, нам пропонують вважати самі лише згадки про «здоровий глузд», «розумність», «дух закону» самодостатніми аргументами. Так, кожне з цих понять має велике змістове навантаження. Але жодне з них не є настільки вагомим аргументом, аби «вимикати» необхідність будь-якого подальшого раціонального обґрунтування.

Приклади тлумачення відповідно до здорового глузду, які наводять пани Крат і Бабанли, знову підтверджують, що вони зводяться до звичайного чесного читання, але аргументовані вони тими самими красивими словами на кшталт:

«проявом розумності є те, що...»;
«очевидно, що...»,
«висновок (...) з очевидністю суперечить здоровому глузду»

Наприклад, автори посилаються на рішення ВС щодо тлумачення ч. 2 ст. 1272 ЦК, яка звучить так:

За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини (...)

Питання тлумачення — чи достатньо згоди одного спадкоємця?

В. Крат і Р. Бабанли вважають переконливим таке обґрунтування:

загалом, як свідчить буквальне тлумачення положень частини другої статті 1272 ЦК законодавець встановив загальне правило так, що допускається надання письмової згоди на прийняття спадщини саме кількома спадкоємцями, для спадкоємця, який пропустив строк на прийняття спадщини. Натомість врахування «здорового глузду» (засади розумності) дозволяє стверджувати й про те, що навіть один спадкоємець може подати заяву (...)

Подібне апелювання до здорового глузду та розумності можна замінити відомим сленговим зворотом «ну, камон…». Спробуємо:

загалом, як свідчить буквальне тлумачення положень частини другої статті 1272 ЦК законодавець встановив загальне правило так, що допускається надання письмової згоди на прийняття спадщини саме кількома спадкоємцями, для спадкоємця, який пропустив строк на прийняття спадщини. Але, ну камон, тут же мається на увазі, що навіть один спадкоємець...

За своїм змістом «ну, камон...» цілком замінює звороти в дусі «очевидним є те, що...». І це навіть може виглядати правильно, але не дуже серйозно та переконливо.

Якщо обґрунтування можна звести до «ну, камон...» — це ознака, що воно може бути не дуже переконливим, навіть якщо результат є правильним.

Натомість у випадку зі ст. 1272 ЦК можна було б застосувати інструментарій методу чесного читання — Gender/Number Canon (канон роду/числа):

За відсутності протилежної вказівки, чоловічий рід включає жіночий (і навпаки), а однина включає множину (і навпаки)

Це очивидне правило, яке не потребує апелювання до занадто загальних матерій і воно є застосовним саме до норми, що аналізується, а не до всього корпусу законодавства як такого.

* * *

Пани Крат та Бабанли іронізують, згадуючи «закон про регулювання всього на світі». Але так само можна іронізувати зі «здорового глузду» чи «духу закону» як з «аргументу про обґрунтування всього, що захочеться».

От тільки за «духом закону» стоїть незрозумілий «освітньо-ціннісний бекграунд», що живе всередині судді поряд з його «природною мудрістю». А за законом стоїть, ну, власне, вибачте, — закон.

Закон можна прочитати, а чийсь внутрішній світ — ні.

І це не фетишизація літер, ком і пробілів. А прагнення не дати суддям час від часу «звільнятися» від тексту законів і ходити у вільне плавання морем власних переконань.

Юридична аргументація у судових рішеннях має народжуватися і розквітати на очах читача. Це робота, яка вимагає прискіпливості, холодного розуму та здатності залишити осторонь власні переконання.

Результат цієї роботи має виглядати як переконливе та раціональне пояснення, а не як навіювання шляхом авторитетного оголошення правильної відповіді.

Мій канал у телеграмі

Чи буває у вас таке, що відкриваєте документ і настрій псується ще до того, як почали читати?

Авжеж, буває. І, швидше за все, це відбувається саме через монструозне форматування тексту. Коли дивишся на жирно-курсивно-підкреслену мішанину в передчутті дешифрувальної роботи.

Здається, більшість із нас підходить до форматування тексту інтуїтивно, керуючись здебільшого власними уявленнями про прекрасне. На жаль, це відчуття іноді нас підводить. І не тому, що ми погані, а тому, що банально «так звикли» або «всі так роблять», або «завжди так робив і жодних проблем не було».

Спробуємо розібратись, чи потрібно взагалі виділяти текст, які інструменти використовувати, а які ні.

Виділення — виключення, а не правило

Коли треба зосередити увагу читача на якомусь моменті, ми цілком природно намагаємося зробити так, аби ці моменти візуально виділялися з загального масиву. Таке виділення побудовано на контрасті: є звичайний текст, а є акцентований. Чим більше контрасту між ними, тим виразніше виділення.

Але якщо весь ваш текст рясніє виділеннями, контраст слабшає. «Якщо всі супергерої, то ніхто не супергерой». Тобто чим менше виділень у тексті, тим більшою є цінність кожного з них, і тим більше уваги вони привернуть. Отже, коли йдеться про виділення доводів автора, виділяти щось варто лише тоді, коли втриматись дійсно не можна.

Ніколи нічого не підкреслюйте

Такий інструмент виділення є анахронізмом, що сягає корінням в епоху друкарських машинок. Тоді у вас був апарат, у якому фізично був лише один набір символів. Друкарська машинка вміла виділяти текст лише двома способами: підкресленням і використанням капсу.

Щодо капсу зараз, здається, вже майже сформовано консенсус. Чи не усі розуміють, що це елемент розмовного тону особистих чатів і капсити у документах недоречно (окрім випадків, коли йдеться про назви документів).

А от щодо підкреслення такого консенсусу немає.

Дехто вважає, що в паперових документах не варто прибирати підкреслення в гіперпесиланнях. (Варто).

Хтось сприймає підкреслення як найвищий ступінь акцентуації.

Насправді ж підкреслення, так само як і капс, є недієвим інструментом. На відміну від жирного чи курсиву, підкреслені уривки займають більше місця в документі й розбалансовують його візуальну стриманість.

Сьогодні ми не обмежені можливостями друкарських машинок і в кожного з нас є десятки шрифтів (тільки, будь ласка, не Times New Roman) із багатьма стилями.

Будь ласка, не підкреслюйте.

Курсив — для виділення окремих слів

Одразу варто обмовитись, що інколи курсив використовують для оформлення цитат. Але я схиляюся до того, що кожен спосіб виділення має використовуватися лише з однією метою, а роль курсиву — привертати увагу читача до конкретних слів чи словосполучень. Для оформлення цитат більше підходить зміна розмірів шрифту та відступів (див. Головний секрет цитування).

З тих самих мінімалістично-утилітарних причин варто уникати жирного курсиву, адже це перевантажує очі читача, який не має знатися на ваших градаціях ступенів важливості тексту. Він не буде читати «простий» жирний уважно, жирний курсив уважніше, а жирний підкреслений курсив ще більш уважно. Скоріше він просто втомиться від хаосу в документі чи роздратується від того, що ви ставитися до його часу без поваги і турботи.

Виділити найважливіший момент в цитаті чи позначити декілька ключових слів ваших доводів — чудовий спосіб використання курсиву.

Жирний — дороговказ

Жирний (або, для поціновувачів, напівжирний) варто використовувати здебільшого для позначення заголовків та підзаголовків. Для акцентування окремих слів його також можна використовувати, але я б робив це дуже обережно і виключно у випадках, коли використовуєте шрифт без засічок. У шрифтах без засічок курсив може бути занадто слабеньким для виділення.

У назві документа цілком припустимо і навіть необхідно використовувати жирний капс. Але не слід плутати назву документа (title) із заголовками і підзаголовками (headings, subheadings). В останніх достатньо використання жирного, без капсу. Якщо ж набираєте щось капсом, не забувайте про розрядку (збільшену відстань) між літерами.

Отже, жирним капсом варто позначати назву документа («ПОЗОВНА ЗАЯВА», «РІШЕННЯ» тощо).

Далі жирним позначаються заголовки («Висновки суду» у судовому рішенні, «Порушення, допущені судом першої інстанції» в апеляційній скарзі тощо).

Наступним рівнем є жирні підзаголовки, які позначають основні змістовні блоки документа. Підзаголовки краще формулювати у формі тверджень, які одразу ж розкриваються далі за текстом.

У разі сумнівів — відкрийте книжку

Книги й пристойні журнали — чудовий тренажер для формування візуальних смаків. Чи часто ви знаходите підкреслення у книжці? Чи жирний курсив? Чи порушення принципу близькості? Навряд.

То чому ми знижуємо типографічну планку, коли йдеться про юридичну прозу? Зрештою, мета цієї прози є близькою до звичайного нонфікшну — донести до читача певну думку й переконати його в її правильності. Власне, юристи саме цим і займаються.

Тож нумо ставитися до читача з повагою, незалежно від його посадового становища, і не закидувати його текстами, які складно перетравити візуально.

Мій канал у телеграмі

Ласкаво просимо до Верховного Суду Касаційного!

Господарського суду!

Саме так можна прочитати величезну вивіску КГС ВС, яка зустрічає кожного відвідувача.

Чудовий привід написати про принцип близькості (Proximity Principle), що використовується у візуальному дизайні. Немає жодних причин не послуговуватися цим принципом у дизайні юридичних документів.

Теорія

Принцип дуже простий:

Об’єкти, розташовані поряд, сприймаються пов’язаними.

Вірним є й зворотне: елементи, між якими є простір, сприймаються як такі, що належать до різних груп.

Це означає, що:

1. Пов’язані елементи мають бути візуально згруповані.
2. Непов’язані елементи мають бути візуально розділені.
3. Має бути створена візуальна ієрархія, що має на меті полегшити життя читачу і бути для нього дороговказом.

Практика

Повернімося до напису на вході до КГС ВС. Назва суду складається з двох змістовних елементів: Верховний Суд | Касаційний господарський суд. Але у нашому прикладі відстань між рядками не виглядає однаковою.

До того ж між словами «Касаційний» та «господарський» невдало розташований стик облицювальної плитки, який створює відчуття розділювальної риски. Саме тому візуально напис складається з двох неправильних частин: Верховний Суд Касаційний | господарський суд:

Є очевидним, що це не провина суду, а недбалість виконавця, оскільки офіційний дизайн КГС ВС як раз чудово враховує принцип близькості:

Інший приклад, як робити не треба:

Тут вже неозброєним оком видно, що слово «Посольство» візуально зливається з англомовною частиною напису. Відстань між «Посольство» і «Сполучених Штатів Америки» є більшою, ніж між англомовним та україномовним блоками. Це створює враження, що слово «Посольство» належить до англомовного блоку, тоді як останній рядок українською виглядає ізольованим.

Такий візуальний дисонанс не виник би, якби дотримувалися принципу близькості: відстань між англомовним і україномовним блоками мала б бути більшою, ніж відстань між рядками всередині самих блоків.

Останній приклад — форматування Конституції України на сайті Президента України:

На початку все чудово: відстані між заголовком, підзаголовком і основним текстом є різними, в залежності від ієрархії. Але далі будову порушено, адже відстань між статтями є такою ж, що і відстань між абзацами всередині самих статей. Через це структурованість дещо збивається, оскільки статті недостатньо ізольовані одна від одної і сприймаються менш «промовисто».

Приклад

Пропоную уривок з однієї апеляційної скарги:

У цьому прикладі:

1. Реквізити відповідачів «приклеєні» до написів «відповідач 1» і «відповідач 2».
2. Відстань між адресою відповідачів є більшою, ніж відстань між рядками з їх іменами/назвами. Але меншою, ніж між двома відповідачами.
3. Заголовок документа («Апеляційна скарга») розташований далі від «шапки» та ближче до основної частини. Це єдине місце в документі, де використано шрифт більшого розміру.
4. Підзаголовок розташовано ближче до основного тексту, ніж до заголовка.
5. Відстань між абзацами є більшою, ніж відстань між рядками.

Безумовно, це не зразок, а лише приклад того, як різні змістовні блоки документа можуть створювати відчуття ієрархічної побудови лише за допомогою відстаней.

Загалом, рекомендації прості й очевидні:

1. Зближувати пов’язані змістовні блоки для покращення їхньої візуальної єдності.
2. Чітко відділяти ці блоки один від одного.
3. Розташовувати заголовки та підзаголовки ближче до відповідних абзаців чи рядків

Мій канал у телеграмі

Короткий зміст попередніх серій

Припускається, що перш ніж читати цю статтю, ви прочитали попередні:

1. Немає ніякого «духу закону». Вступ до методу чесного читання
2. Чому практика Верховного Суду України не є обов’язковою
3. Від букви до духу закону: тернистий шлях в нікуди
4. Юридичні стоп-слова: Системне тлумачення

Але якщо ні — от надкоротке резюме.

Існує три підходи до інтерпретації правових норм:

1. Метавизм — тлумачення через намагання з’ясувати дійсну волю і мету законодавця.
2. Консеквенціалізм — тлумачення з огляду на наслідки, які воно матиме.
3. Текстуалізм — видобування змісту норми виключно зі слів нормативного тексту у їх контексті.

Метод чесного читання — інструмент текстуалізму, а точніше його підвиду оригіналізму (original meaning). Він полягає у застосуванні нормативного тексту до наявних обставин на основі того, як розсудливий читач, який вільно володіє мовою, зрозумів би текст у час його прийняття.

Метод будується на двох простих речах:

1. Тлумачення — це кінцева кількість кроків для розуміння значень слів у їх контексті. Тобто судді-текстуалісту необов’язково має подобатися власне рішення. Натомість суддя-активіст «не заспокоїться», допоки не вичавить з закону бажаний сенс.
2. Значення слів в законі не змінюється з плином часу. Це протилежність доктрини «живої конституції», за якої зміст законів видобувається зі «стандартів, що розвиваються разом із суспільством, що дорослішає».

Тож сьогодні візьмемо доволі болюче питання і препаруємо його за методом чесного читання.

Шановний Аркадій Бущенко, суддя Верховного Суду, у своєму фейсбуці рясно висвітлює власну судову практику, від якої в деяких колег-адвокатів підвищується артеріальний тиск і сіпається око.

Підходи судді Бущенка до критеріїв допустимості доказів у кримінальному процесі дійсно можуть здаватися дещо екстравагантними. Проте, вони завжди підкріплені змістовними доводами, які не ховаються за купою недоречних цитат і нерелевантних рішень ЄСПЛ. Хоча іноді ці доводи видаються все ж занадто лаконічними.

План такий. Спочатку пройдемося по «новим» канонам методу чесного читання. Вивчимо, що каже закон. Далі зупинимося на баченні ВС під головуванням судді Бущенка щодо критеріїв недопустимості доказів. І, нарешті, спробуємо застосувати наш метод до спірного питання.

Текст-як-ціле

Отже, перший канон методу чесного читання, про який сьогодні згадаємо — канон тексту-як-цілого (Whole-Text Canon):

Текст має тлумачитися як одне ціле

Інтерпретатор має розглядати текст всього закону, його структуру і зв’язки між його різними частинами. Тобто, за замовчуванням, вважається, що ви прочитали закон повністю, від початку до кінця.

Значення закону слід шукати не в якомусь окремому розділі, а в усіх його складових разом, а також в їхньому відношенні до поставленої мети [тлумачення]

з окремої думки судді ВС США Бенджаміна Кардозо у справі Panama Ref. Co. v. Ryan, 1935

Лише під час вивчення всіх закутків закону можна знайти справжні суперечності між його нормами. Або, навпаки, переконатися, що жодних колізій немає і відповідні юридичні конструкції цілком узгоджуються між собою.

Але у застосуванні цього канону є одна спокуса для метавистів. Вона зводиться до викривлення тексту шляхом оцінювання доцільності норми закону крізь призму його мети, зазначеної десь на початку. Це про випадки, коли суд каже, що певне правило суперечить меті закону, а відтак його можна не застосовувати. Такий підхід є хибним, оскільки мета закону і його норми, що «суперечать» меті, мають однакову юридичну силу.

Отже, важливо мати в голові змістовний каркас всього документу, перш ніж тлумачити його частини. Наступні два канони змістовно продовжують такий підхід.

Презумпція проти неефективності

Presumption Against Ineffectiveness звучить так:

Слід обирати таке текстуально допустиме тлумачення норми, яке розвиватиме мету документа, а не затьмарюватиме її

У Reading Law наводиться хрестоматійний приклад того, що буває, якщо ігнорувати цей принцип.

В одному з американських містобудівних законів було правило, що «жоден питний заклад не може існувати в радіусі однієї милі від будь-якої школи». Неправильно витлумачивши та застосувавши це положення, один з судів вирішив, що сусідню з салуном школу необхідно перенести подалі від цього генделику.

Зрозуміло, що метою закону був захист шкіл, а не наливайок. Презумпція неефективності як раз відповідає за те, аби явна мета закону досягалася, а не знецінювалася.

У нашому законодавстві цей принцип можна знайти, наприклад, у п. 2 ч. 2 ст. 2 КАС, який вимагає від суду перевіряти, чи використовував владний суб’єкт свої повноваження саме з тією з метою, з якою вони надані.

За Скалією і Гарнером, цей канон випливає з того, що (1) інтерпретація завжди залежить від контексту, (2) контекст завжди включає в себе явну мету, і (3) явна мета завжди включає в себе ефективність [норми].

Але інтерпретація будь-якої норми завжди має бути текстуально допустимою. Як і у випадку з каноном тексту-як-цілого, суд не може за допомогою власного тлумачення мети закону, «вимикати» окремі його норми. Єдине виключення — якщо суд вважає, що такі норми суперечать Конституції.

Канон негативної імплікації

Negative-Implication Canon. Уривок з Reading Law щодо цього канону ви бачили на першому фото до цієї статті.

Вираження одного тягне виключення іншого

Цей принцип будується на здоровому глузді і на давньоримській максимі Expressio unius est exclusio alterius.

Якщо є якесь категоричне твердження, то вірним є і зворотне твердження.

Наприклад, правило «суд має демонструвати повагу до учасників процесу» означає також, що «суд не має демонструвати неповагу до учасників процесу».

Також поширеним є застосування цього канону у тлумаченні переліків:

Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років.

ч. 2 ст. 76 Конституцій України

Тобто 19-річні нардепами бути не можуть. Так само як і ті, що громадянами України не є. Все просто і очевидно. Але, як побачимо далі, навіть такі прості канони буває нелегко застосовувати.

Канон наростаючого підсумку

Surplusage Canon:

За можливості, кожне слово і кожна норма мають бути застосованими, жодне з них не повинно ігноруватися. Жодній нормі не слід без потреби надавати тлумачення, яке дублює іншу норму, або не створює жодних наслідків.

Іншими словами, в ідеалі, тлумачення має надати розумний зміст кожному закутку закону, не ухиляючись від надання сенсу окремим його ділянкам.

Буває й так, що суди не ігнорують якусь норму, а сумлінно цитують її в загальному масиві уривків з законів. Проте, не застосовують її. Але цитування ≠ застосування.

Так, можна багато поганого сказати про якість роботи нашого законодавця. Однак, інтерпретатор має виходити з того, що у законі немає марних слів. Саме тому варто уникати тлумачення, яке робить якісь слова закону зайвими.

Це не означає, що не може бути ситуацій, коли норма дійсно не має змістовного навантаження і є помилкою законодавця. Звісно, так буває, і доволі часто. Але це не звільняє від обов’язку артикулювати ці проблеми і прямо зазначати про неоперабельність таких норм. З цього приводу існує окремий «канон незрозумілості» (Unintelligibility Canon): незрозумілі норми не можуть застосовуватись.

Канон гармонійного читання

Harmonious-Reading Canon:

Різні норми одного закону слід тлумачити так, аби вони залишалися узгодженими між собою, а не суперечили одна одній

Це правило теж презюмує, що законодавець завжди робить свою роботу якісно і не створює норм, що суперечать одна одній. Звісно, це не завжди реально. Але якщо норми можливо розтлумачити гармонійно, то слід так і робити, а не створювати ускладнень там, де їх насправді немає. І лише за наявності справжньої і прямої колізії, слід її усувати шляхом застосування інших канонів.

Приклад з недопустимістю доказів. Що каже закон

Відкриваємо КПК, Главу 4, § 1.

Стаття 84. Докази

1. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
   [...]

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Стаття 87. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини

1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
2. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

   [Перелік діянь]
   
[...]

Копіпастити весь КПК не буду, обмежуся лише релевантними уривками. Будь ласка, самостійно прочитайте весь параграф.

Що каже Верховний Суд

Позицію ВС будемо вивчати спираючись на дві постанови: від 2019-го і від 2022-го року.

Підкреслю, що фактичні обставини цих справ неважливі. Я не маю на меті писати статтю-апеляцію, єхидствувати в бік суддів, чи якось ще не погоджуватися з судовими рішеннями. Натомість цікавить сам підхід суду до тлумачення норм КПК щодо одного-єдиного питання: як визначити, допустимий доказ, чи ні.

Йдеться не про випадки, коли закон прямо каже, що доказ є недопустимим. А саме про універсальні правила, які дозволяють визнати будь-який доказ недопустимим, за відсутності прямої вказівки в законі.

Отже, Верховний Суд у першій постанові зазначив:

Частина 1 статті 87 КПК передбачає: 
«Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини».

Вирішуючи питання про застосування правил статті 87 КПК до наданих сторонами доказів, Суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті.

Суд, визнаючи доказ недопустимим відповідно до частини 2 або 3 статті 87 КПК, має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення.

Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 КПК, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми.

Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору частини 1 статті 87 КПК, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим.

У другій постанові ВС зазначає, що

... не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання його недопустимим. Натомість закон зобов’язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи.

Зверніть увагу: усі ці висновки, як підкреслено у постановах ВС, стосуються саме визнання доказів недопустимими на підставі ч. 1 ст. 87 КПК.

Забігаючи наперед скажу, що, з цієї точку зору, питань немає. Дійсно, у ч. 1 ст. 87 КПК не йдеться про жодне автоматичне визнання доказів недопустимими.

Але ці висновки сформульовані таким чином, що складається враження, наче ВС визнає лише два види підстав для визнання доказів недопустимими:

1. Якщо недопустимість прямо встановлена законом (ч. 2, 3 ст. 87, ст. 88, 88-1 КПК)
2. Якщо докази отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК).

Саме з такого розуміння позиції ВС й будемо виходити далі.

Попереднє налаштування

Перш ніж аналізувати тест закону, варто зрозуміти одну, можливо, дещо неочікувану річ.

Інтелектуальне випробовування проходить не текст, а його читач-інтерпретатор.

Мета такого читання — не вирішити якусь проблему чи вичавити бажані сенси, а лише зрозуміти зміст прочитаного.

Саме тому найскладніше під час підготовки — налаштуватися на холодне сприйняття нормативного тексту і не бути «зарядженим» на досягнення певного результату. Звісно, тут мова йде саме про суддівське читання. Зрозуміло, що адвокат навпаки має бути «зарядженим» на результат для клієнта, адже це його професійний обов’язок. Натомість робота судді — неупереджено і фахово відправляти правосуддя.

Практикум

Отже, ВС зробив висновок, що не будь-яке формальне недотримання вимог КПК при отриманні доказу автоматично тягне визнання його недопустимим, а лише таке, що порушило фундаментальні права і свободи особи, гарантовані Конституцією, законами і міжнародними договорами України.

Цей висновок він зробив виключно на підставі інтерпретації ч. 1 ст. 87 КПК.

Крок 1. Технічна перевірка


Перш ніж взагалі розпочинати якісь розмови, іноді варто зробити банальну перевірку прямих і непрямих цитат закону.

У ч. 1 ст. 87 КПК написано, що недопустимими є докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Але у постановах ВС у цій конструкції з’являється новий елемент — перед словами «прав та свобод» з’являється слово «фундаментальних». Його немає в тексті КПК. А якщо в законі чогось немає, то його там немає навмисно (див. статтю про канон casus omissus).

Також в інтерпретації ВС щодо недотримання вимог КПК при отриманні доказів з’являється слово «формальне» перед «недотримання вимог КПК». Але у ч. 1 ст. 87 КПК слово «формальне» відсутнє як ознака порушення прав та свобод людини. Натомість там написано про «істотне» порушення таких прав.

Виглядає так, що ВС додав до тексту закону два слова, яких в законі не було. Підкреслимо, що ці два слова є доволі «сильними» у правозастосуванні і їх вжиття не можна розглядати як просте перефразування норми іншими словами.

Довести порушення саме «фундаментальних» прав і свобод очевидно є складнішим, ніж довести «просто» порушення. Так само легше визначати порушення норм КПК «формальними», ніж розбиратися у «істотності» таких порушень (хоча, погодимось, тут межа дійсно доволі близька).

Такі свавільні додавання слів скоріше скидаються на створення нових правил, а не на застосування існуючих. Також це є червоним прапорцем, який попереджає, що інтерпретатор, можливо, вже має в голові бажаний результат тлумачення і підлаштовує під нього нормативний текст.

Крок 2. Розширюємо коло пошуку


Як вже зазначалося, висновки ВС щодо недопустимості доказів, з одного боку, сформульовані лише в контексті застосування ч. 1 ст. 87 КПК. Проте, з іншого — категоричність і узагальненість формулювань суду залишає враження, що ці висновки стосуються недопустимості будь-яких доказів, прямо не визнаних такими законом.

Застосуємо канони тексту-як-цілого і наростаючого підсумку і звернімо увагу на інші норми КПК, що стосуються нашого питання.

Почнемо, авжеж, з мети закону (ст. 2 КПК):

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Мета закону завжди дійсно важлива. Але лише та, яка прямо вказана в тексті. В нашому випадку це, якщо спрощено:

1. Захистити всіх від злочинів.
2. Не порушити права учасників провадження.
3. Розглянути справу швидко, повно, неупереджено.
4. Покарати злочинця.
5. Не засудити невинного.
6. Нікого не піддавати необґрунтованому примусу.
7. До кожного застосовувати належну правову процедуру.

Тобто кодекс встановлює сім рівнозначних складових, які є завданням усього процесу. Тобто завдання «покарати злочинця» має абсолютно таке саме значення, що і застосувати до кожного належну правову процедуру.

Відтак закон визначає, серед іншого, ту саму «формальність» як самостійну цінність і мету процесу.

Далі проаналізуємо саме визначення «доказу» (ч. 1 ст. 84 КПК):

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Одразу застосуємо канон негативної імплікації. Докази — дані, отримані у передбаченому КПК порядку. Відтак те, що отримано не в передбаченому КПК порядку, — доказом не є.

Застосуємо цей самий канон до ч. 1 ст. 86 КПК:

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Отже, вірно й зворотне: доказ визнається НЕдопустимим, якщо він отриманий НЕ у порядку, встановленому цим Кодексом.

От ми і стикнулися з першою суперечливістю. В одній нормі докази, отримані з порушенням закону, визнаються недопустимими, а в іншій — вони взагалі не вважаються доказами.

Але, за каноном наростаючого підсумку, ми читаємо далі і бачимо, що докази, отримані не в порядку норм КПК, все ж визнаються саме недопустимими, а не втрачають статус доказів як таких. Наприклад:

Недопустимими є також докази, що були отримані після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень

п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК

Відтак, суперечка між ч. 1 ст. 84 і ч. 1 ст. 86 КПК вирішена: докази, отриманні з порушенням норм КПК є недопустимими, але доказами.

Крок 3. Намагаємося зрозуміти, що малося на увазі


Як пам’ятаємо, Верховний Суд вказав, що доказ може бути визнаний недопустимим на підставі ч. 1 ст. 87 КПК не за будь-якого формального порушення, а лише за доведеності порушень фундаментальних прав, встановлених Конституцією, законами і міжнародними договорами України.

Окрім вже проговорених моментів про «фундаментальне» і «формальне», з цим висновком, в цілому, не посперечаєшся — це рівно те, що написано в законі.

Однак, залишається питання, чи зміниться ситуація, якщо сторона кримінального провадження буде стверджувати рівно про ті самі порушення при здобутті доказів, але посилатиметься вже на ч. 1 ст. 86 КПК?

Іншими словами, незрозуміло, чи залежить доля доказу від правильного вибору номерів статей, якими сторона обґрунтовує порушення порядку його отримання?

Принцип Jura novit curia підказує, що суд сам знає закон. І тому, якщо сторона доведе наявність порушення, суд сам віднайде норму, яка порушена. Отже, залишається ще більше укріплюватися у думці, що ВС сформулював саме загальний критерій недопустимості доказів. Буду радий помилитися.

Крок 4. Шукаємо гармонію


Через брак повної впевненості про дійсний зміст послання, закладеного у висновку ВС, далі вимушені лише припускати хід думок суддів.

Так, ВС уникнув цитування будь-яких норм, окрім ч. 1. ст. 87. Чому?

Припуститимо, що суд обґрунтовано вирішив не цитувати те, чого не застосовує. Отже, спробуємо зрозуміти, чому суд не застосував ч. 1 ст. 86, яка власне містить визначення недопустимого доказу.

Так, суд міг вважати, що це визначення — загальне, а от спеціальний механізм визнання доказів недопустимими міститься у спеціальній нормі ч. 1 ст. 87.

Про «загальне-спеціальне», звісно, теж є окремий канон (General/ Specific Canon). Про нього краще написати окрему статтю, адже в нас занадто часто цей інструмент використовують неправильно і без жодної потреби. Якщо коротко — не можна його застосовувати там, де між нормами немає конфлікту, який неможливо вирішити.

Так от норми статей 86 та 87 КПК жодним чином не конфліктують. Їх цілком можна тлумачити гармонійно, надаючи життя кожній з них.

Так, ч. 1 ст. 86, як ми встановили за допомогою канону негативної імплікації, встановлює недопустимість будь-якого доказу, якщо він отриманий не у порядку, встановленому КПК.

Натомість ч. 1 ст. 87 встановлює недопустимість доказів, отриманих внаслідок формального істотного порушення фундаментальних прав та свобод людини. Тобто йдеться, зокрема, про докази, які хоча й отримані у порядку, встановленому КПК, але все одно мають визнаватися недопустимими.

Наприклад, п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК встановлює, що:

Недопустимими є докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Зрозуміло, що такі показання свідка цілком можуть бути отримані в порядку, встановленому КПК. Але закон встановлює, що така практика все одно істотно порушує прав та свободи людини, не дивлячись на дотримання будь-яких процедур.

Це свідчить про те, що обидві статті 86 і 87 КПК мають свій предмет регулювання і жодна з них не блокує застосування іншої. А тому не є виправданим застосовувати одну і не помічати іншу.

Крок 5. Оформлюємо відповідь

Отже, ми відірвали погляд від однієї частини однієї статті (текст-як-ціле) і з’ясували, що одне із завдань кримінального провадження — застосування до кожного належних правових процедур. Всі норми КПК мають інтерпретуватися на розвиток, а не всупереч, зокрема, цьому завданню (презумпція проти неефективності).

Наш КПК дійсно містить безліч «дрібних» правил, які може здаватися важко виконувати. Або ліньки. Або хтось просто використовує кодекс як підставку для кружки.

Сенс у тому, що усі ці правила є. А якщо вони є, то вони мають виконуватися. Усі. Інакше в них просто немає сенсу.

Усі ці «формальнощі» із допустимістю доказів існують саме з метою, аби примусити правоохоронну машину рахуватися із вимогами закону, під страхом помноження її роботи на нуль. Це випливає з тексту закону, а не є просто словами.

Ми намагалися читати закон наростаючим підсумком, виходячи з того, що всі його норми підлягають практичному застосуванню.

За допомогою канону негативної імплікації — перефразували визначення допустимого доказу і тим самим зробили його більш очевидним і красномовним, водночас жодним чином не змінюючи його змісту.

Зрештою, ми намагалися виходити з того, що норми, за замовчуванням, мають «дружити» між собою (канон гармонійного читання).

На виході, застосовуючи метод чесного читання, можна виокремити, що недопустимими є докази:

1. Недопустимість яких прямо встановлена законом (ч. 2, 3 ст. 87, ст. 88, 88-1 КПК):
2. Отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК).
3. Отримані з порушенням порядку, встановленого КПК (ч. 1 ст. 86 КПК).

На жаль, схоже, що актуальна практика Верховного Суду третю підставу поки що не дуже сприймає. За цим відчувається дух консеквенціалізму — коли інтерпретатор намагається виходити з наслідків тлумачення.

Так, відпустити злочинця через неправильно підписаний папірець може бути складно. Але це природній і невиправний недолік механізму правосуддя. Такі випадки неминучі і лише завдяки ним система привчається поважати закон.

Роль суду у цьому світлі — констатувати будь-які порушення закону, а не звільняти від відповідальності тих, хто погано робить свою роботу.

Мій канал у телеграмі