Якщо перед вами юридичний документ, то, скоріш за все, у ньому буде слово прошу.

Трохи менша ймовірність, що перед прошу у ньому буде зворот на підставі всього викладеного вище, керуючись статтями…. З судовими рішеннями та сама історія, тільки замість прошу там вирішив, ухвалив або постановив.

Вживання цих зворотів дійсно виглядає незаміннім і їх використовують рефлекторно. Але без них документ краще і ось чому.

Яка мета заключної частини документа?

Міркування тут однакові що у праві, що у драматургії, що у рекламі. Кінець завжди має сильно і, бажано, коротко підсумовувати решту викладеного. Потрібен фінальний панч. Тому банальна фраза «на підставі того, що я вже написав» — лише прикриття дірки в стіні дешевою стоковою репродукцією.

У закінченні має бути містке і, якщо доречно, зубасте перелічення конкретних переваг вашої правової позиції. Так, це збільшує час роботи над документом і в юриста завжди є спокуса відмахнутися ритуальним «на підставі викладеного». Але насправді сильні вступ та закінчення вимагають творчого підходу, адже їх читають майже завжди, а от середину інколи, на жаль, продивляються нашвидку.

Так, можна жбурнути у читача купу думок і жодним чином не полегшувати йому життя: мовляв, це ж юристи, то хай читають, перечитують і розбираються. А можна готувати документи, дбаючи про читача. Один з інструментів дбайливого ставлення — сильне, а не кволе завершення.

Очевидне = зайве

В юридичному письмі майже в усіх випадках застосовне правило:

Якщо будь-який зворот можна видалити з тексту без втрати змісту — треба видаляти.

Розберемо за цим правилом мантру на підставі викладеного вище. По-перше, сама фраза позбавлена сенсу: зрозуміло, що прохальна частина базується на змісті всього документа.

По-друге, чому саме «викладене вище»? До чого цей вертикально-навігаційний підхід? Можна ж просто написати «на підставі викладеного», тож видаляємо «вище».

Добре, трохи обрізали, залишилося «на підставі викладеного». Це все одно, що написати «Дивіться, у цьому тексті були аргументи!». Навряд читач, який дійде до прохальної/резолютивної частини і не побачить цієї фрази подумає «Стривайте, а де „на підставі викладеного“? Тут що, прохальна частина не пов’язана з мотивувальною? Мене що, шиють у дурні?». Тож видаляємо трюїзми.

Не керуватися звалищем норм

На перший погляд, якщо в кінці вставити фразу керуючись і далі викласти купу статей, це додасть солідності документу, створить враження міцного фундаменту. Проте, зазвичай, ніхто не перевіряє ці посилання, а самі по собі номери статей без натяку на їх зміст є зневагою до читача. А ще це доволі низький канцелярський жанр, покликаний створювати ілюзію залізної обґрунтованості.

Усе нормативне обґрунтування має бути в основному тексті документа, а не вивалюватися в останню мить, хай навіть у якості підсумку-нагадування. Особливо це стосується судових рішень: зазвичай, звалище норм перед резолютивною частиною є частиною шаблону і дуже часто там є норми, що взагалі справи не стосуються.

Тож викладати нормативку доцільно в основному тексті, бажано, у формі цитат (див. Головний секрет цитування). Нормативне обґрунтування має бути переконливим за змістом, а не за фактом наявності.

Коли суд в засіданні зачитує вступну і резолютивну частину рішення, то в момент, коли він впритул наближається до головних слів і починає своє «керуючись пунктами-частинами-статтями», не можу позбавитись враження, наче хтось кастує файрбол і промовляє останні слова закляття.

Як можна робити?

То невже слід просто одразу викладати вимоги/висновки без будь-яких формальностей? Треба ж якось ввічливо витерти взуття, перш ніж зайти у гості? Так, треба, але все ж краще мати одразу чисте взуття, щоб не затримуватися на вході і справити враження завбачливого професіонала.

Особисто я прагну робити так, щоб перед прохальною частиною вже все всім було зрозуміло без додаткових реверансів. Тому, зазвичай, після фінального панчу включаю окремий розділ «Вимоги». Ось уривок останньої сторінки однієї з моїх нещодавніх скарг:

До речі, у цій справі виключний випадок, коли дійсно було доцільно посилатися на практику ЄСПЛ. Зазвичай, слід уникати цього карго-культу.

Мій канал у телеграмі

Цим розпочинаємо атаку на юридичні кліше, які засмічують документи та часто мають на меті пошити читача у дурні.

Стоп-слова — складова інформаційного стилю: прийомів редагування, які звільняють текст від сміття і роблять його читабельним без втрати змісту. Ворота до світу нормальних текстів — на сайті Максима Ільяхова.

Чотири складові системного тлумачення

Рецепт цього магічного ритуалу відомий кожному юристу:

1. У мотивувальну частину документа звалюється самоскид цитат правових норм. Бажано розпочинати з Конституції, не дарма ж вона Основний Закон. Завершувати можна практикою ЄСПЛ і рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи, щоб ніхто не звинуватив у порушенні верховенства права.
2. Між цитатами у жодному разі не зазначати думок автора. Рецепт подіє лише якщо цитати будуть йти одна за одною без жодних вставок.
3. Наприкінці звалища цитат вставляється закляття «системне тлумачення наведених норм дозволяє дійти висновку».
4. Після закляття йде висновок, у якому переконаний автор, і який дозволяє вирішити справу одним махом.

Опціональний п’ятий крок для судових рішень апеляційних/касаційних судів: підсилювальне закляття «інші доводи скарги не спростовують висновків судів». Тут важливо не зруйнувати магію і випадково не зазначити про які саме доводи йдеться.

Не буває «несистемного» тлумачення

Спрощено, системне тлумачення — це коли зміст норми встановлюють ґрунтуючись на її місці в конкретному акті та у законодавстві в цілому.

Ніхто ніколи не тлумачить норму ізольовано і не аналізує у вакуумі. Принаймні, ніхто не зізнається, що тлумачить несистемно. Тому вказівка на «системність» тлумачення, зазвичай, зайва, адже не можна тлумачити якось інакше.

Чомусь саме системне тлумачення згадується найчастіше серед усіх способів інтерпретації. Врешті решт, ще є казуальне тлумачення — воно стосується інтерпретації норм відносно конкретного випадку, а не в цілому.

А ще є професійне тлумачення — його здійснюють юристи.

А ще логічне — воно будується на правилах формальної логіки.

То що, юрист має у кожному документі називати повні реквізити застосованого тлумачення? Тоді чому ж скрізь читаємо саме про системне тлумачення? Думаю, не тому, що окремих авторів так турбує академічна правильність, а через їх прагнення ігнорувати аргументи сторін та маскувати вади власної аргументації.

Системне тлумачення як «крекс-пекс-фекс»

«Я все прочитав і, здається, все виглядає так, що…», «Я розбирався. Чесно-чесно!» — такі звороти цілком пристойна заміна мантрі про системне тлумачення.

Має бути видно й без таблички, що тлумачення системне. На жаль, зараз це словосполучення використовують як фіговий листок поверхневого аналізу.

Коли ж перед вказівкою на системність йде просто купа нормативки без жодних коментарів — це неповага до адресата документа. Мовляв, за лаштунками звалища цитат відбувається така неосяжна простим смертним мозкова активність, що ось вам одразу результат, щоб не перевантажувати. Але навіть у школі ставлять низьку оцінку за саму лише правильну відповідь без викладення процесу розв’язання.

Кульгавість аргументації не прикрити ширмою «системного тлумачення».

Мій канал у телеграмі

Цей текст (далі — Текст) адресовано широкому загалу юристів (далі — Читачі) з метою мінімізувати вживання ними деперсоніфікації дійових осіб юридичного документа (далі — Мета Тексту).

Знеособлення — у кожному документі

У книзі «Правове письмо простою англійською» Брайан Ґарнер пропонує:

Уявіть світ, де усі новелісти використовують терміни «Протагоніст» і «Антагоніст» замість імен головних героїв. Припустіть, що так само роблять драматурги та сценаристи. Історії стали б виснажливими, чи не так?

Знеособлення, начебто, покликано спростити юристам життя, але, насправді, воно марнує час і замилює сприйняття.

Проблема в тому, що автор документа має більше часу, ніж читач. Автор може зануритися в одну-єдину фабулу і швидко орієнтуватися хто у нього «страховик», а хто «страхувальник». У читача ж (особливо у судді) часто є лише декілька хвилин аби пробігтися документом. Кожного дня у нього десятки «позивачів», «орендодавців» і «заставодержателів» і він змушений буде продиратися до суті крізь ваші умовні позначення.

Недоліки знеособлення

1. Якщо адресат документа щодня вивчає купу паперів, всі знеособлення в його голові можуть злипнутися в суцільну мішанину. Це у вас, а не у читача, сформулювалися нейронні зв’язкі між «Відповідачем» і «КП Волиньтролейбус».
2. Це роботизує документ. Читач має бачити «кіно»: конкретні образи людей−заводів−банків. Типові найменування додають штучності і віддаляють читача від дійових осіб. «Позивач» не набагато краще відомого «ОСОБА 1».
3. Однокореневі слова — окремий біль. Усі ці «позичальник−позикодавець», «орендар−орендодавець», «спадкоємець−спадкодавець». Такі пари — розсадники описок, перечитувань, перепитувань і непорозумінь. Якщо ж мова йде про договори, то ці слова додають присмак шаблона з інтернету. Ще й вичитувати треба уважніше, що саме по собі збільшує ймовірність помилок.

Вихід: всіх називати власними іменами

Називайте людей їх прізвищами: пан/пані Кишкевич, Ярмоленко, Стовбур, Гаспарян — живі герої, а не чорнила на папері. Юридичні особи, зазвичай, не вивіски, а Заводи, Кінотеатри, Університети, Банки (без лапок і можна навіть з маленької літери).

Від цього зміст не постраждає, а текст оживе, дешаблонізується і легше сприйматиметься.

Мій канал у телеграмі