Чому право — не наука
Влітку 2013 року мер Харкова Геннадій Кернес у супроводі охорони приїхав до Національної академії державного управління. Звідти швиденько повиганяли журналістів, після чого аспірант Кернес успішно захистив кандидатську дисертацію «Механізми впливу регіональної еліти на державне управління України».
У відкритому доступі не вдалося знайти цієї праці, але приблизне враження про неї можна скласти з висновків статті Г. Кернеса «Досвід моніторингу структурних і психологічних особливостей центральних та регіональних еліт» (будь ласка, потерпіть):
1. Існує певне дистанціювання суспільства від правлячої еліти в умовах наділення її певними негативними, егоїстичними характеристиками.
2. Більшість опитаних не належить до правлячої еліти, а є представниками регіональних адміністративних еліт.
3. Існує певна напруженість у відносинах між цими групами еліт.
Хоча це стосується не «юридичної науки», а «науки державного управління» — тенденція зрозуміла. За науку у нас часто-густо видають звичайну абстрактну говорильню, яка в реальному світі жодним чином ні на що не впливає.
На жаль, українська «юридична наука» значною мірою є ярмарком марнославства, що має на меті генерацію беззмістовних праць заради отримання почесних звань і надбавок до окладу.
Давно на часі відверто про це написати: те, що в нас називають «юридичною наукою», не має жодного впливу на прогрес людської цивілізації, а відтак наукою не є.
Не все те наука, що використовує наукові методи
Часто-густо праця українського юриста-науковця — це:
- Тема, висмоктана з пальця, яка звучить наче знущання.
- Набір слів замість конкретних висновків.
- Нульова користь.
Проте, навколо цієї діяльності чомусь сяє ореол елітарної науки.
«Юридична наука» якось тишком-нишком була вплетена до справжніх наук. І ось в нас же доктори юридичних наук існують в одній системі координат з докторами фізико-математичних наук. Це створює хибне враження ніби право така сама рівноправна наука, як фізика чи біохімія. Звісно, це не так.
У ВНЗ будь-який курс галузевого права починається з мантри про, наприклад, цивільне право як «галузь права, науку та учбову дисципліну». Коли ж треба пояснити, яким чином це наука, зазвичай, чуємо приблизно таке кліше:
Предмет дослідження науки [якого завгодно] права, що має досить складний і диференційований характер, утворюють:
— норми права, що формують галузь [якого завгодно] права;
— практика реалізації цих норм;
— суспільні відносини, що регулюються цими нормами;
— теоретичні (наукові) погляди щодо цих норм, практики їх реалізації та суспільних відносин, що регулюються цими нормами.
Начебто, все логічно, але до чого тут наука в її первісному визначенні?
Наука — це отримання нових знань про об'єктивний навколишній світ, а не про штучну матерію, вигадану людьми.
Наука — накопичення та систематизація знань про Всесвіт, які можна перевірити, а не голі теоретизування, що ніяк не впливають на прогрес. Не буває науки без вивчення навколишнього світу.
Наука — це те, за що дають Нобелівську премію (премії миру та з літератури до уваги не беремо).
Де в українській юридичній науці щось про пізнання світу, відкриття та прогрес?
У праві не може статися жодного прориву, який би змінив наше уявлення про світ.
У праві неможливі відкриття.
У праві немає теорій, які можна об'єктивно довести.
У праві навіть немає загальновизнаних підходів до перевірки достовірності отриманих результатів.
Складно пояснити ту наполегливість, з якою право неодмінно намагаються кудись вписати: в науку, мистецтво, літературу. Можливо, це через наше тяжіння до спрощення, за яким будь що має відноситись до чогось більшого. Але видається, що право не потребує такого вписування.
Право — це не те, з чим стикаються у природі, а те, що люди створили самі, прямо з повітря. Без жодної взаємодії з матеріями, які людям невідомі та непідвладні. Юристи не створюють вакцин, не винаходять нових технологій та не пояснюють як влаштований Всесвіт.
Право — самостійна матерія, яка не потребує материнської надбудови. Це абсолютно самостійний і самодостатній винахід людства, який не визначити через інші поняття. Право — це універсальний спосіб впорядкування людського буття. Його зовісм не обов’язково відносити до якихось інших усталених понять.
Право — це право. Самодостатня складова людської цивілізації. Така сама, як релігія, мова, писемність, держава, культура тощо.
Результати юридичних наукових праць — зазвичай ні про що
У легендарних дебатах 2004 року Віктор Ющенко питав Віктора Януковича:
— Де той ВВП, що його можна зараз на бутерброд намазати?
Така сама ситуація з висновками, заради яких пишеться будь-яка наукова праця. Ось що ми зазвичай читаємо у розділі «висновки»:
здійснено теоретичне узагальнення…;
запропоновано вирішення, спрямоване на удосконалення підходів…;
запропоновано нове визначення…;
Але такі суто теоретичні результати не рухають людство вперед. Наприклад, теоретична фізика покликана на основі математичного моделювання та абстрагування пояснювати та передбачати природні явища. Власне це і є призначенням науки — пояснювати та передбачати. Теоретичні вишукування в українському праві є чистим абстрагуванням. Вони нічого не пояснюють і не передбачають для людства.
Жодного зиску на практиці
У світі нічого не зміниться від того, що хтось в кандидатській запропонує нове визначення будь-якого юридичного терміну.
Програма максимум для будь-якої юридичної наукової праці — бути впровадженою на рівні закону. Але це, знову ж таки, жодним чином не впливає на прогрес людства: просто менш вдалі слова в законі однієї країни будуть замінені на більш вдалі.
Начебто, до наукових робіт ставиться вимога апробації її результатів. Здавалося б, шах і мат, бо як викрутитися з цієї ситуації науковцю-юристу?
От якою може бути апробація кандидатської дисертації на тему «Правовий режим церковної власності Православної церкви за синодального періоду»? А ось якою:
Апробація роботи Т. О. Шмарьової знайшла своє підтвердження у семи авторських публікаціях у фахових виданнях з юридичних наук в Україні та одній — у науковому виданні іноземної держави.
Тобто апробація наукової праці — це написати декілька статей на ту саму тему. Відверто кажучи, є доволі зухвалим лицемірством називати «апробацією» майже те саме, що вимагається апробувати.
Найяскравіший приклад втілення вихолощеної юридичної науки у життя — Господарський кодекс. У самій задумці немає нічого поганого, комерційні кодексі є у всьому світі. Але на ділі цей документ в нас скоріше пам’ятка права, ніж практичний інструмент. 80% норм цього кодексу ніколи не бачили реалізації. Його місце у правозастосуванні нагадує далекого родича, якого соромно не пустити переночувати: начебто, нащо воно треба, але хай вже буде, коли приїхав.
Розмови про «гуманітарні науки» як самозаспокоєння
Звісно, може з’явитися спокуса заперечити мені розмовами про науки точні і гуманітарні. Мовляв, право, як і соціологія, державна служба чи, прости господи, геополітика — це просто гуманітарні чи соціальні науки. А науковці — це не обов’язково люди в білих халатах, але й митці у беретах і політичні експерти з телевізора. І це буде показовим запереченням, прошу занести його до протоколу.
Це поширений і передбачуваний аргумент, який зводиться до спроби розмити предмет розмови шляхом віднесення хиткої конструкції юридична наука до начебто усталеного царства гуманітарних наук. Але поняття гуманітарна наука притаманне здебільшого пострадянському простору.
Ми звикли ділити світ на «фізиків» і «ліриків», але такий поділ — лише художній прийом з вірша в радянській газеті «Комсомольська правда».
В англійській мові словосполученню гуманітарні науки відповідає слово humanities, яке словники британської та американської англійської визначають як вчення чи літературу стосовно людської культури, особливо літератури, історії, мистецтва, музики та філософії.
У французькій для гуманітарних наук також є своє слово:
Lettres — академічні дисципліни, що вивчають людину за допомогою аналітичних, критичних, спекулятивних методів, на відміну від емпіричних підходів природних та соціальних наук.
Німецьке Geisteswissenschaft теж означає вивчення академічних дисциплін, які в нас прийнято вважати гуманітарними науками.
Тобто жодною science тут і не пахне.
А відповідно до Міжнародної стандартної класифікації освіти ЮНЕСКО, право належить до розділу «Соціальні науки, бізнес і право». Важливо, що право у цій класифікації не включається до соціальних наук. До речі, розділ «Науки» у цьому документі, у нашому сприйнятті, взагалі дуже вузький і не включає ані медицину, ані захист довкілля, ані лінгвістику (Revision of the International Standard Classification of Education, стор. 73—76).
Отже, людство схиляється називати гуманітаріями тих, хто за допомогою наукових методів займається академічними дослідженнями у сферах буття, які так чи інакше залежать від самого людства. Але все ж таки це не наука.
Цивілізований світ не знає «юристів-науковців»
Мова сучасної науки — англійська. Науковець англійською — це, як відомо, scientist. А для тих, кого в нас називають гуманітаріями, є спеціальне слово — scholar.
В українській мові є свої scholar і scientist: це, відповідно, вчений та науковець. На відміну від тієї ж російської, де є лише учёный.
В англомовних джерелах ви можете безліч разів побачити словосполучення legal scholar, але дуже складно буде знайти legal scientist саме у сенсі «юрист-науковець».
Натомість словосполучення legal science, science of law та legal science дійсно зустрічаються але швидше розглядаються як синоніми legal dogmatic, legal knowledge, law doctrine та взагалі jurisprudence.
Також світ знає академічний ступінь Doctor of Law, який, в залежності від країни, може називатися Doctor of Philosophy (Ph.D.), Juris Doctor (J.D.), Legum Doctor (LL.D.) і навіть The Doctor of Juridical Science (J.S.D. або S.J.D). Останній на сайті Гарварду описується саме як правовий ступінь (law degree). Тобто йдеться про самостійний вид академічного ступеня.
Натомість пострадянському простору властива мішанина, за якою право вплетено у загальну номенклатуру наук. Показово, що словосполучення «доктор наук» у тому сенсі, який вкладаємо у нього ми, англійською може взагалі не перекладатися, а так і передаватися — doktor nauk.
Наука не може бути прив’язаною до конкретної місцевості
Справжній науковець не втрачає своєї цінності в залежності від місця проживання. Однак, багаж публікацій українського юридичного «науковця» за межами України магічно перетворюється на гарбуза. Він наче нерухомість: його переміщення неможливе без знецінення.
Тому що нікого в світі не цікавлять «Висновки експерта як джерело доказів у кримінальному провадженні. Світові начхати. Та й у нас за місяць внесуть чергові зміни до КПК і кандидатську можна буде викидати на смітник.
В якій ще науці результати досліджень можуть бути знецінені парламентом? Що ж це за наука, коли зміна однієї статті закону множить на нуль чиюсь наукову працю?
У 2019 році за напрямом „юридичні науки“ аспірантуру у нас закінчили аж цілих 2 іноземці. У той же час закінчили аспірантуру із захистом дисертацій 65 осіб, з яких 33 (!) — юристи. Виходить, що кожна друга кандидатська дисертація в країні — юридична.
Показово і те, що серед 51-го юриста-аспіранта лише двоє навчалися на денній формі. Решта — заочники. Тобто виглядає так, що чисті правові дослідження, на відміну від „справжніх“ фундаментальних наук, це не те, заради чого варто відриватися від основної роботи (таблиця Держстату, розд. 2.25, 2.8, xls).
Юридична наука = правова доктрина
Що ж саме ми робимо, коли пишемо юридичні наукові статті, дисертації й сперечаємося у періодиці та на конференціях? Заведено вважати, що це і є наукова діяльність. Але є й інша відповідь: усе перелічене є формуванням одного з джерел права — правової доктрини.
З першого курсу ми пам’ятаємо, що правова доктрина — це розроблені й обґрунтовані вченими-юристами позиції, конструкції, ідеї, принципи і судження про право. То чи не є це тією самою „юридичною наукою“?
Така ідея не нова. Навіть поверхневий пошук у гуглі видає праці про співвідношення правової доктрини і юридичної науки (див. першу і другу статтю, pdf).
Ніхто не заперечує того, що доктрина пов’язана з наукою. Але чомусь ми не поспішаємо визнати, що пов’язані вони аж до повного злиття.
Кол ту екшн
Отже, варто виходити з того, що юридична наука — це насправді правова доктрина чи академічне право. Так, це лише слова. Але ми ж юристи, слова мають значення.
Я не закликаю припинити писати статті, дискутувати і формувати правову доктрину. Варто лише переосмислити суть цих дій й припинити відчувати це наукою, а себе — великими науковцями.
Але закликаю:
- Припинити називати вчених-юристів юристами-науковцями.
- Статті у юридичній періодиці, семінари, кругли столи й конференції сприймати як формування вітчизняної правової доктрини та як академічну, а не наукову діяльність.
- Припинити фінансувати всілякі президії, які живуть виключно з пустопорожніх розмов.
Юрист-науковець → юрист-вчений
Наукова діяльність → академічна діяльність
Наукова стаття → академічна стаття
