{ "version": "https:\/\/jsonfeed.org\/version\/1.1", "title": "Право без води і бруду: дописи з тегом юридична наука", "_rss_description": "Кунянський, Кунянский, метод чесного читання, Скалія, Гарнер, канони, право, юридичний блог, правова наука, юридична наука, право, ЄСПЛ, новий юридичний стиль", "_rss_language": "uk", "_itunes_email": "", "_itunes_categories_xml": "", "_itunes_image": "", "_itunes_explicit": "", "home_page_url": "https:\/\/kuniansky.com.ua\/tags\/yuridichna-nauka\/", "feed_url": "https:\/\/kuniansky.com.ua\/tags\/yuridichna-nauka\/json\/", "icon": "https:\/\/kuniansky.com.ua\/pictures\/userpic\/userpic@2x.jpg?1585135882", "authors": [ { "name": "Станіслав Кунянський", "url": "https:\/\/kuniansky.com.ua\/", "avatar": "https:\/\/kuniansky.com.ua\/pictures\/userpic\/userpic@2x.jpg?1585135882" } ], "items": [ { "id": "42", "url": "https:\/\/kuniansky.com.ua\/all\/scholar-not-scientist\/", "title": "Чому право — не наука", "content_html": "
\n\"\"\n<\/div>\n

Влітку 2013 року мер Харкова Геннадій Кернес у супроводі охорони приїхав до Національної академії державного управління<\/a>. Звідти швиденько повиганяли журналістів, після чого аспірант Кернес успішно захистив кандидатську дисертацію «Механізми впливу регіональної еліти на державне управління України».<\/p>\n

У відкритому доступі не вдалося знайти цієї праці, але приблизне враження про неї можна скласти з висновків статті Г. Кернеса «Досвід моніторингу структурних і психологічних особливостей центральних та регіональних еліт<\/u>»<\/a> (будь ласка, потерпіть):<\/p>\n

\n

1. Існує певне дистанціювання суспільства від правлячої еліти в умовах наділення її певними негативними, егоїстичними характеристиками.<\/i>
\n2. Більшість опитаних не належить до правлячої еліти, а є представниками регіональних адміністративних еліт.<\/i>
\n3. Існує певна напруженість у відносинах між цими групами еліт.<\/i><\/p>\n<\/blockquote>\n

Хоча це стосується не «юридичної науки», а «науки державного управління» — тенденція зрозуміла. За науку у нас часто-густо видають звичайну абстрактну говорильню, яка в реальному світі жодним чином ні на що не впливає.<\/p>\n

На жаль, українська «юридична наука» значною мірою є ярмарком марнославства, що має на меті генерацію беззмістовних праць заради отримання почесних звань і надбавок до окладу.<\/p>\n

Давно на часі відверто про це написати: те, що в нас називають «юридичною наукою», не має жодного впливу на прогрес людської цивілізації, а відтак наукою не є.<\/p>\n

Не все те наука, що використовує наукові методи<\/h2>\n

Часто-густо праця українського юриста-науковця — це:<\/p>\n

    \n
  1. Тема, висмоктана з пальця, яка звучить наче знущання.<\/li>\n
  2. Набір слів замість конкретних висновків.<\/li>\n
  3. Нульова користь.<\/li>\n<\/ol>\n

    Проте, навколо цієї діяльності чомусь сяє ореол елітарної науки.<\/p>\n

    «Юридична наука» якось тишком-нишком була вплетена до справжніх наук. І ось в нас же доктори юридичних наук існують в одній системі координат з докторами фізико-математичних наук. Це створює хибне враження ніби право така сама рівноправна наука, як фізика чи біохімія. Звісно, це не так.<\/p>\n

    У ВНЗ будь-який курс галузевого права починається з мантри про, наприклад, цивільне право як «галузь права, науку<\/i> та учбову дисципліну». Коли ж треба пояснити, яким чином це наука, зазвичай, чуємо приблизно таке кліше:<\/p>\n

    \n

    Предмет дослідження науки<\/i> [якого завгодно] права, що має досить складний і диференційований характер, утворюють<\/i>:
    \n— норми права, що формують галузь<\/i> [якого завгодно] права<\/i>;
    \n— практика реалізації цих норм<\/i>;
    \n— суспільні відносини, що регулюються цими нормами<\/i>;
    \n— теоретичні (наукові) погляди щодо цих норм, практики їх реалізації та суспільних відносин, що регулюються цими нормами<\/i>.<\/p>\n<\/blockquote>\n

    Начебто, все логічно, але до чого тут наука в її первісному визначенні?<\/p>\n

    Наука — це отримання нових знань про об’єктивний<\/i> навколишній світ, а не про штучну матерію, вигадану людьми.<\/p>\n

    Наука — накопичення та систематизація знань про Всесвіт, які можна перевірити, а не голі теоретизування, що ніяк не впливають на прогрес. Не буває науки без вивчення навколишнього світу.<\/p>\n

    Наука — це те, за що дають Нобелівську премію (премії миру та з літератури до уваги не беремо).<\/p>\n

    Де в українській юридичній науці щось про пізнання світу, відкриття та прогрес?<\/p>\n

    \n\"\"\n
    Ілюстрація з прес-релізу<\/a> Нобелівського комітету щодо лауреатів Нобелівської премії з фізики 2020 року. Ось це — наука<\/div>\n<\/div>\n<\/div>

    У праві не може статися жодного прориву, який би змінив наше уявлення про світ.<\/p>\n

    У праві неможливі відкриття.<\/p>\n

    У праві немає теорій, які можна об’єктивно довести.<\/p>\n

    У праві навіть немає загальновизнаних підходів до перевірки достовірності отриманих результатів.<\/p>\n

    Складно пояснити ту наполегливість, з якою право неодмінно намагаються кудись вписати: в науку, мистецтво, літературу. Можливо, це через наше тяжіння до спрощення, за яким будь що має відноситись до чогось більшого. Але видається, що право не потребує такого вписування.<\/p>\n

    Право — це не те, з чим стикаються у природі, а те, що люди створили самі, прямо з повітря. Без жодної взаємодії з матеріями, які людям невідомі та непідвладні. Юристи не створюють вакцин, не винаходять нових технологій та не пояснюють як влаштований Всесвіт.<\/p>\n

    Право — самостійна матерія, яка не потребує материнської надбудови. Це абсолютно самостійний і самодостатній винахід людства, який не визначити через інші поняття. Право — це універсальний спосіб впорядкування людського буття. Його зовсім не обов’язково відносити до якихось інших усталених понять.<\/p>\n

    Право — це право. Самодостатня складова людської цивілізації. Така сама, як релігія, мова, писемність, держава, культура тощо.<\/p>\n

    Результати юридичних наукових праць — зазвичай ні про що<\/h2>\n

    У легендарних дебатах 2004 року Віктор Ющенко питав Віктора Януковича:
    \n— Де той ВВП, що його можна зараз на бутерброд намазати?<\/p>\n

    Така сама ситуація з висновками, заради яких пишеться будь-яка наукова праця. Ось що ми зазвичай читаємо у розділі «висновки»:<\/p>\n

    \n

    здійснено теоретичне узагальнення<\/i>...;
    \nзапропоновано вирішення, спрямоване на удосконалення підходів...<\/i>;
    \nзапропоновано нове визначення...<\/i>;<\/p>\n<\/blockquote>\n

    Але такі суто теоретичні результати не рухають людство вперед. Наприклад, теоретична фізика покликана на основі математичного моделювання та абстрагування пояснювати та передбачати природні явища. Власне це і є призначенням науки — пояснювати<\/i> та передбачати<\/i>. Теоретичні вишукування в українському праві є чистим абстрагуванням. Вони нічого не пояснюють і не передбачають для людства.<\/p>\n

    \n\"\"\n
    Ось на це іноді схожа юридична «наукова праця»<\/div>\n<\/div>\n

    Жодного зиску на практиці<\/h2>\n

    У світі нічого не зміниться від того, що хтось в кандидатській запропонує нове визначення будь-якого юридичного терміну.<\/p>\n

    Програма максимум для будь-якої юридичної наукової праці — бути впровадженою на рівні закону. Але це, знову ж таки, жодним чином не впливає на прогрес людства: просто менш вдалі слова в законі однієї країни будуть замінені на більш вдалі.<\/p>\n

    Начебто, до наукових робіт ставиться вимога апробації її результатів. Здавалося б, шах і мат, бо як викрутитися з цієї ситуації науковцю-юристу?<\/p>\n

    От якою може бути апробація кандидатської дисертації на тему «Правовий режим церковної власності Православної церкви за синодального періоду»? А ось якою<\/a>:<\/p>\n

    \n

    Апробація роботи Т. О. Шмарьової знайшла своє підтвердження у семи авторських публікаціях у фахових виданнях з юридичних наук в Україні та одній — у науковому виданні іноземної держави<\/i>.<\/p>\n<\/blockquote>\n

    Тобто апробація наукової праці — це написати декілька статей на ту саму тему. Відверто кажучи, є доволі зухвалим лицемірством називати «апробацією» майже те саме, що вимагається апробувати.<\/p>\n

    Найяскравіший приклад втілення вихолощеної юридичної науки у життя — Господарський кодекс України. У самій задумці немає нічого поганого, комерційні кодексі є у всьому світі. Але на ділі цей документ в нас скоріше пам’ятка права, ніж практичний інструмент. 80% норм цього кодексу ніколи не бачили реалізації. Його місце у правозастосуванні нагадує далекого родича, якого соромно не пустити переночувати: начебто, нащо воно треба, але хай вже буде, коли приїхав.<\/p>\n

    Розмови про «гуманітарні науки» як самозаспокоєння<\/h2>\n

    Звісно, може з’явитися спокуса заперечити мені розмовами про науки точні і гуманітарні. Мовляв, право, як і соціологія, державна служба чи, прости господи, геополітика — це просто гуманітарні<\/i> чи соціальні<\/i> науки. А науковці — це не обов’язково люди в білих халатах, але й митці у беретах і політичні експерти з телевізора. І це буде показовим запереченням, прошу занести його до протоколу.<\/p>\n

    Це поширений і передбачуваний аргумент, який зводиться до спроби розмити предмет розмови шляхом віднесення хиткої конструкції юридична наука<\/i> до начебто усталеного царства гуманітарних наук<\/i>. Але поняття гуманітарна наука <\/i>притаманне здебільшого пострадянському простору.<\/p>\n

    Ми звикли ділити світ на «фізиків» і «ліриків», але такий поділ — лише художній прийом з вірша в радянській газеті «Комсомольська правда»<\/a>.<\/p>\n

    В англійській мові словосполученню гуманітарні науки<\/i> відповідає слово humanities<\/i>, яке словники британської та американської англійської визначають як вчення чи літературу стосовно людської культури, особливо літератури, історії, мистецтва, музики та філософії.<\/p>\n

    У французькій для гуманітарних наук також є своє слово:<\/p>\n

    \n

    Lettres<\/a><\/i> — академічні дисципліни, що вивчають людину за допомогою аналітичних, критичних, спекулятивних методів, на відміну від емпіричних підходів природних та соціальних наук.<\/p>\n<\/blockquote>\n

    Німецьке Geisteswissenschaft<\/i><\/a> теж означає вивчення академічних дисциплін, які в нас прийнято вважати гуманітарними науками.<\/p>\n

    Тобто жодною science<\/i> тут і не пахне.<\/p>\n

    А відповідно до Міжнародної стандартної класифікації освіти ЮНЕСКО, право належить до розділу «Соціальні науки, бізнес і право». Важливо, що право у цій класифікації не включається до соціальних наук. До речі, розділ «Науки» у цьому документі, у нашому сприйнятті, взагалі дуже вузький і не включає ані медицину, ані захист довкілля, ані лінгвістику (Revision of the International Standard Classification of Education<\/a>, стор. 73—76).<\/p>\n

    Отже, людство схиляється називати гуманітаріями тих, хто за допомогою наукових методів займається академічними дослідженнями у сферах буття, які так чи інакше залежать від самого людства. Але все ж таки це не наука.<\/p>\n

    Цивілізований світ не знає «юристів-науковців»<\/h2>\n

    Мова сучасної науки — англійська. Науковець<\/i> англійською — це, як відомо, scientist<\/i>. А для тих, кого в нас називають гуманітаріями, є спеціальне слово — scholar<\/i>.<\/p>\n

    В українській мові є свої scholar<\/i> і scientist<\/i>: це, відповідно, вчений<\/i> та науковець<\/i>. На відміну від тієї ж російської, де є лише учёный<\/i>.<\/p>\n

    В англомовних джерелах ви можете безліч разів побачити словосполучення legal scholar<\/i>, але дуже складно буде знайти legal scientist<\/i> саме у сенсі «юрист-науковець».<\/p>\n

    Натомість словосполучення legal science<\/i>, science of law<\/i> та legal science<\/i> дійсно зустрічаються<\/a> але швидше розглядаються як синоніми legal dogmatic<\/i>, legal knowledge<\/i>, law doctrine<\/i> та взагалі jurisprudence<\/i>.<\/p>\n

    Також світ знає академічний ступінь Doctor of Law<\/a>, який, в залежності від країни, може називатися Doctor of Philosophy (Ph.D.), Juris Doctor (J.D.), Legum Doctor (LL.D.) і навіть The Doctor of Juridical Science (J.S.D. або S.J.D). Останній на сайті Гарварду<\/a> описується саме як правовий ступінь (law degree<\/i>). Тобто йдеться про самостійний вид академічного ступеня.<\/p>\n

    Натомість пострадянському простору властива мішанина, за якою право вплетено у загальну номенклатуру наук. Показово, що словосполучення «доктор наук» у тому сенсі, який вкладаємо у нього ми, англійською може взагалі не перекладатися, а так і передаватися — doktor nauk<\/a>.<\/p>\n

    Наука не може бути прив’язаною до конкретної місцевості<\/h2>\n

    Справжній науковець не втрачає своєї цінності в залежності від місця проживання. Однак, багаж публікацій українського юридичного «науковця» за межами України магічно перетворюється на гарбуза. Він наче нерухомість: його переміщення неможливе без знецінення.<\/p>\n

    Тому що нікого в світі не цікавлять «Висновки експерта як джерело доказів у кримінальному провадженні<\/a>. Світові начхати. Та й у нас за місяць внесуть чергові зміни до КПК і кандидатську можна буде викидати на смітник.<\/p>\n

    В якій ще науці результати досліджень можуть бути знецінені парламентом? Що ж це за наука, коли зміна однієї статті закону множить на нуль чиюсь наукову працю?<\/p>\n

    У 2019 році за напрямом „юридичні науки“ аспірантуру у нас закінчили аж цілих 2 іноземці. У той же час закінчили аспірантуру із захистом дисертацій 65 осіб, з яких 33 (!) — юристи. Виходить, що кожна друга кандидатська дисертація в країні — юридична.<\/p>\n

    Показово і те, що серед 51-го юриста-аспіранта лише двоє навчалися на денній формі. Решта — заочники. Тобто виглядає так, що чисті правові дослідження, на відміну від „справжніх“ фундаментальних наук, це не те, заради чого варто відриватися від основної роботи (таблиця Держстату, розд. 2.25, 2.8, xls<\/a>).<\/p>\n

    Юридична наука = правова доктрина<\/h2>\n

    Що ж саме ми робимо, коли пишемо юридичні наукові статті, дисертації й сперечаємося у періодиці та на конференціях? Заведено вважати, що це і є наукова діяльність. Але є й інша відповідь: усе перелічене є формуванням одного з джерел права — правової доктрини<\/i>.<\/p>\n

    З першого курсу ми пам’ятаємо, що правова доктрина — це розроблені й обґрунтовані вченими-юристами позиції, конструкції, ідеї, принципи і судження про право. То чи не є це тією самою „юридичною наукою“?<\/p>\n

    Така ідея не нова. Навіть поверхневий пошук у гуглі видає праці про співвідношення правової доктрини і юридичної науки (див. першу<\/a> і другу<\/a> статтю, pdf).<\/p>\n

    Ніхто не заперечує того, що доктрина пов’язана з наукою. Але чомусь ми не поспішаємо визнати, що пов’язані вони аж до повного злиття.<\/p>\n

    Кол ту екшн<\/h2>\n

    Отже, варто виходити з того, що юридична наука<\/i> — це насправді правова доктрина<\/i> чи академічне право<\/i>. Так, це лише слова. Але ми ж юристи, слова мають значення.<\/p>\n

    Я не закликаю припинити писати статті, дискутувати і формувати правову доктрину. Варто лише переосмислити суть цих дій й припинити відчувати це наукою, а себе — великими науковцями.<\/p>\n

    Але закликаю:<\/p>\n

      \n
    1. Припинити називати вчених<\/i>-юристів юристами-науковцями<\/i>.<\/li>\n
    2. Статті у юридичній періодиці, семінари, кругли столи й конференції сприймати як формування вітчизняної правової доктрини та як академічну, а не наукову діяльність.<\/li>\n
    3. Припинити фінансувати всілякі президії, які живуть виключно з пустопорожніх розмов.<\/li>\n<\/ol>\n

      Юрист-науковець → юрист-вчений
      \nНаукова діяльність → академічна діяльність
      \nНаукова стаття → академічна стаття<\/p>\n<\/div>

      Мій канал у телеграмі<\/a><\/p>\n

      UPD 2023 відео на тему<\/b><\/p>\n

      \n