Суддя Ентонін Скаліа, ідеолог методу чесного читання, курить люльку прямо на співбесіди на посаду судді ВС США, 1986 рік

Два світи

Зараз в нас є два підходи до тлумачення правових норм:

1. Прогресивний, європейський і молодіжний — базується на верховенстві права і засадах людяності, гідності і добра.
2. Тупий, обмежений і старперський — будується на буквальному тлумаченні закону, що передбачає виверти і шахер-махер зі словами.

Прихильники першого — творці добра. Вони розуміють, що інколи слід виносити сміття за законодавцем і не помічати незручних норм або «системно тлумачити» їх задля бажаного результату. Обов’язковий симптом — прикриття вад аргументації загальними фразами з рішень ЄСПЛ.

Адепти другого — покидьки, які тримають нас в совку. Вони горбляться над своїми книжками з законами, а на людей їм байдуже. Їх симптом — небажання розширено дивитися на закон та керуватися його духом.

Здавалося б, істина десь посередині. А от і ні.

Світ не ділиться на позитивістів і «природників»

Нас вчили, що є два основних підходи до розуміння права:

1. Позитивістський — коли чіпляються до слів та роботизовано й буквально тлумачать норми права.
2. Природньо-правовий — де над кожним текстом витає вища матерія прав людини і суддя може не застосовувати закон, який вважає несправедливим.

Така диференціація не має користі для практикуючих юристів. Вона дозволяє працювати лише у двійковій системі, де позитивізм — тупий буквалізм, а природне право — щось добре й справедливе. У Вікіпедії взагалі стаття «Праворозуміння» є лише українською, російською, білоруською і болгарською, що натякає на неуніверсальність поняття.

Світ ділиться на текстуалістів і нетекстуалістів

Зі світових здобутків можна виділити три підходи до інтерпретації правових норм:

1. Purposivism, «метавизм», «цілетивізм» — намагання з’ясувати дійсну волю і мету законодавця.
2. Консеквенціалізм — тлумачення з огляду на наслідки, які воно матиме.
3. Текстуалізм — добування змісту норми виключно з тексту.

Розберемося з кожним підходом на одному прикладі.

От у законі написано, що усі мають подавати апеляційні скарги через суд першої інстанції, допоки не запрацює електронний суд. У разі порушення такого порядку, закон каже повертати апеляційну скаргу. Звісно ж, з’являється особа, яка закон не дочитала, і подала апеляцію не через суд першої інстанції, а безпосередньо до апеляційного.

То як бути з такою апеляцією: повертати чи ні?

1. Метавист або цілетивіст почне думати, а що законодавець насправді хотів запровадити? Яким був його задум? Задля цього цілетивіст звернеться до пояснювальної записки до законопроекту. Врешті решт, цілетивіст скаже, що метою закону було покращити доступ до правосуддя та спростити життя людей. А людина — це ж головна цінність, за нашою Конституцією. Бах! Не встигли ви отямитися, а пряма норма закону, яка наказує повертати апеляцію, вже помножена на нуль.

2. Консеквенціаліст замислиться над наслідками. Врешті-решт, закон лише в перехідних положеннях каже подавати апеляцію через суд першої інстанції. А в тілі самого закону написано подавати прямо до апеляційного суду. Суддя-консеквенціаліст розуміє, що перехідні положення мають перевагу. Однак, він також розуміє, що багато хто не буде дочитувати аж до перехідних положень. А це спричинить вал скарг, які йому доведеться розглядати. То нащо всім витрачати зайвий час? Шурх! Не встигли ви сказати «ЄСПЛ», а безальтернативна норма закону вже розчинилася у повітрі.

Першоджерело мему

3. Текстуаліст уважно прочитає весь закон і побачить, що у ньому написано. Але більш важливо, що він не побачить того, чого там немає. Одночасно текстуаліст не буде ігнорувати мету закону. Але, на відміну від цілетевіста, він буде шукати її у тексті, а не брати зі стелі. Ясна річ, текстуаліст скаже, що апеляцію слід повернути, тому що так прямо каже закон і які взагалі можеть бути варіанти, ало? Суддя — не король і законів не скасовує.

Чому текстуалізм

Судді в усі віки намагалися звільнитися з клітки тексту законів і злетіти в небо, де немає чітких правил, а є лише їх розсуд за мотивами законів.

Зрозуміло, що це пояснюється добрими намірами і недолугістю законодавця. Однак, метавизм і консеквенціалізм — слизька стежка. Сьогодні суддя вважає добром одне, а завтра — інше.

Нащо городити складну законодавчу процедуру, якщо суддя може просто відмахнутися від закону, який йому не подобається? Звісно, це не стосується випадків, коли будь-що суперечить акту вищої юридичної сили. Від суддів лише вимагається фахова аргументація, а не пасажі в стилі «системне тлумачення усієї купи зацитованого дозволяє зробити висновок, який хочемо».

Що взагалі означає «інтрепретувати закон»? Брайан Ґарнер пише:

Усталений погляд завжди був такий, що інтрепретувати — це зробити кінцеву кількість речей для розуміння значень слів у їх контексті. Деякі дії виходять за межі такого підходу: розширити, перекрутити, викривити, розтягнути, вигадати, обмежити, зігнути, зробити виключення, проігнорувати, уникнути, зневажити, скасувати, анулювати, визнати недійсним. Суддів часто закликають вдаватися до цих дій, однак, це вже не інтерпретація.

Тобто, тлумачення — це використання обмеженого арсеналу, а не бої без правил, де важливий лише результат.

Суть методу чесного читання

Право — ремесло, якому можна навчити. Це царина знань, а не відчуттів. Не можна навчити тому, що «є необхідним у демократичному суспільстві». Звісно, жодна професія не скасовує людських якостей, однак, професія судді як раз той випадок, коли персональні вподобання, страхи та лінь слід мінімізувати.

Донедавна я вважав, що дух закону завжди переважає його букву. Однак, прочитавши одну книжку, переконався, що це оманлива матерія. Є конкретні правила інтерпретації, вироблені сторіччями досвіду юристів. Все інше — небажання розбиратися і прагнення прикритися загальними фразами.

Метод чесного читання — це знання проти віри. Конкретне проти розмитого. Аргументація проти багатозначного погляду. Гра за правилами проти чітерства.

Мій канал у телеграмі

Юридична спільнота тепло сприймає критику усталених речей

Минулого року я виступав перед Великою Палатою Верховного Суду, де вперше висловив обережний скептицизм в обґрунтованості посилань на позиції ВСУ. Здається, в очах окремих суддів я побачив, м’яко кажучи, здивування.

З того часу моє переконання лише кріпшало і я щиро не розумію, чому досі не бачив публікацій на цю тему: все ж очевидно як Божий день. Чудовий привід написати про один з «канонів» методу чесного читання — канон пропущеного випадку.

Casus omissus pro omisso habendus est

Цей давній латинський вираз означає: пропущений випадок має вважатися таким, що пропущений навмисно.

Той, хто застосовує закон, не може додавати до тексту те, чого там немає, або те, що недвозначно мається на увазі. Тобто, що не охоплено законом — законом не охоплено.

Це, начебто, прості речі, але я вже чую звинувачення у позитивізмі, формалізмі і непрохідній тупості. Насправді, водорозділ проходить навколо питання «А хто має заповнювати те, що законодавець пропустив?». Я схиляюся до того, що суд не встановлює правила, а лише слідкує за їх дотриманням. Саме тому додумувати за законодавця — посягати на поділ влади. Аналогія закону та аналогія права — окрема тема, яку ми зараз залишаємо осторонь, оскільки вона, у будь-якому випадку, не стосується процесуальних норм.

І так, я знаю, що законодавець в нас поганий. Але це не виправдовує суддівську правотворчість: в нас немає judge-made law і суди не можуть самостійно вигадувати правові норми або навпаки робити вигляд, що норми, які їм не подобаються, не існують.

Що каже закон

Будемо виходити з того, що Верховний Суд України та Верховний Суд — різні суди. Так, судді Верховного Суду України вважають, що суд просто перейменували. Але поки Конституційний Суд мовчить, стоїмо на тому, що ВС прийшов на заміну ВСУ.

Усі процесуальні кодекси чітко і недвозначно встановлюють, що суди мають враховувати висновки Верховного Суду:

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

стаття «Законність і обґрунтованість судового рішення» у ГПК, КАС і ЦПК

Обираючи і застосовуючи норму закону України про кримінальну відповідальність до суспільно небезпечних діянь при ухваленні вироку, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

ч. 6 ст. 368 КПК

Те саме каже Закон «Про судоустрій і статус суддів»:

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

ч. 6 ст. 13 Закону

Отже, жодна норма жодного закону не встановлює обов’язку судів враховувати правові позиції Верховного Суду України.

То чому ж їх досі враховують? Пояснення одне — норма пункту 7 перехідних положень ГПК, КАС і ЦПК:

суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

При цьому аналогічна норма в КПК відсутня: її запроторили лише до перехідних положень закону про процесуальну реформу

Не треба додумувати за законодавця

Розберемося у наведеній нормі з перехідних положень. Вона відповідає на питання «Що має робити ВС, якщо вважає позицію ВСУ неправильною?», але залишає без відповіді питання «Чому взагалі ВС має хвилювати, що там вважав ВСУ?».

Якби наш талановитий законотворець хотів зберегти прецедентність практики ВСУ, він мав би це зробити чіткою й прямою мовою. Передбачена у перехідних (!) положеннях процедура відступу від висновків ВСУ не тягне обов’язковості таких висновків: хвіст не керує собакою і наслідок не може бути причиною.

Звісно, можна вважати що наявність в законі процедури відступу від висновків ВСУ надає суду право відступати від таких висновків. А наявність права відступати від висновків означає їх обов’язковість. Проте, таке обґрунтування — яскравий приклад хибного тлумачення, орієнтованого на пошук того, що законодавець міг задумати, замість того, що законодавець об’єктивно впровадив.

Так, можна дбайливо наносити грим на закон: десь трохи підфарбувати, а десь і брови намалювати. Але це не робота суду.

Невелика аналогія для тих, хто вважає незграбність законодавця виправданням суддівської правотворчості. Якщо у вас в квартирі живе тупувата домашня тваринка, яка щодня випорожнюється на підлогу, звичайно, можна роботи вигляд, що нічого не відбувається і прикривати продукти життєдіяльності красивими білими серветками, оприскуючи їх освіжувачем повітря. Але тоді дуже швидко ви почнете жити у нестерпному сморіді. Тому краще тваринку виховувати і, нащастя, прийоми такого виховання усім відомі.

Чого немає, того немає

Будь-яке додумування за законодавця — це завжди або обман, або ілюзія. Такі серйозні речі, як судовий прецедент, натяками не запроваджуються.

Коли хтось тлумачить закон «розширено» і «не формально», він має пам’ятати про велику різницю між тим, що законодавець запровадив і тим, що хтось думає про те, що законодавець запровадив.

АПД. Рішенням Конституційного Суду від 18.02.2020 таки було встановлено, що ВСУ=ВС. Але стаття залишається актуальною, як приклад застосування casus omissus

Мій канал у телеграмі

Зворотний бік ЄСПЛ

Започатковуємо рубрику «Замах на святе». Не будемо розмінюватися на дрібниці і почнемо з нашої єдиної надії на справедливість — Європейського суду з прав людини.

Правосуддя чи ворожіння?

ЄСПЛ є стражем одного документа — Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Фактично, йдеться про сімнадцять статей.

З року в рік ЄСПЛ вичавлює все нові змісти з одних і тих самих слів. Інколи, він вважає, що право на справедливий суд є понад усе. А інколи — ухвалює рішення на кшталт справи «Бурмич та інші проти України» і загортає 12 тисяч заяв, бо йому просто набридло розглядати однакові справи.

Те, чим займається ЄСПЛ, не можна назвати правосуддям як таким: у Конвенції занадто багато понять, які можна тлумачити як хочеш. Справа лише у вподобаннях конкретного судді і його ліберальному/консервативному смаку.

Від юридичних навичок судді ЄСПЛ залежить небагато. Юридична освіта не стане в нагоді, коли йдеться про те, чи є обмеження прав «необхідним у демократичному суспільстві». Будьмо об’єктивними: ну звідки суддя може знати, що є необхідним у демократичному суспільстві, а що ні? Якщо вірно пам’ятаю, суд — правозастосовний орган, а не правотворчій.

Як це не сумно, але суть роботи ЄСПЛ — ворожіння, де замість карт таро є набір максимально узагальнених фраз, з яких можна зліпити що хочеш.

Але без ЄСПЛ не обійтись

Усе сказане не суперечить тому, що зараз для України ЄСПЛ — єдине спасіння від вітчизняних судових помилок. Але зізнаємося собі: ЄСПЛ нас не цікавить як орган, що захищає права людини. Він для нас — здебільшого четверта інстанція. Інколи навіть буває, що спір затівається лише з тим, щоб дійти до ЄСПЛ, а там вже «як карта ляже».

Тобто, чи не всі практикуючі юристи цікавляться ЄСПЛ лише як продавцем лотерейних квитків, адже у будь-якій справі можна поскаржитися на «порушення права на справедливий суд». Отже, ЄСПЛ — це політико-правовий контролер, який наразі необхідний Україні, щоб тримати її у загальних цивілізаційних рамках. Не більше, не менше.

Проблема у тому, що все це перетворилося на карго-культ

Сама лише згадка у документі про якесь рішення ЄСПЛ сприймається як перепустка з нудного рівня вітчизняних законів на піднесений рівень просунутих дискусій про добро.

Це, звісно, зручно, коли не хочеться розбиратися у внутрішньому законодавстві, а замість того обмежитися загальними красивими словами. Проте, не впевнений, що це пов’язано з правом.

Наша Конституція захищає права людини краще, ніж Конвенція. У ній банально все виписано детальніше: бери і застосовуй. Але у тому й проблема: застосовувати все, що написано у Конституції, нашим судам часто-густо боязно або ліньки.

Після того, як практика ЄСПЛ стала джерелом права, українські суди швидко зорієнтувалися і зрозуміли, що цю практику нескладно «осідлати» і обернути на свою користь. У мене приклади лише з двома рішеннями ЄСПЛ:

Щокін проти України*
Про що воно насправді: Якщо норми законодавства не узгоджуються між собою та створюють передумови для неоднозначного тлумачення, то суд має застосовувати підхід, який є більш вигідним саме для платника податків, а не для держави.

Як його використали українські суди: Якщо хтось оскаржує рішення податкової, то має платити за це збільшений судовий збір, як за майнову вимогу.

*Про це писав ще 2013-го

Серявін та інші проти України
Про що воно насправді: Одне з призначень судового рішення — показати сторонам, що вони були почуті.

Як його використовують українські суди: У судовому рішенні зовсім не обов’язково відповідати на всі аргументи сторін.

На жаль, дійсність така, що все частіше суди «з’їжджають з теми» і замість чесного аналізу внутрішнього законодавства обмежуються загальними фразами з рішень ЄСПЛ.

Альтернатива — метод чесного читання

Посилання на ЄСПЛ у документах адвокатів та в судових рішеннях стало мейнстримом. Наразі цей мейнстрим ризикує перетворитися на дурний тон. Переконаний: у 90% випадків, коли ви бачите посилання на ЄСПЛ — воно там або для напускної зарозумілості, або його можна сміливо замінити на вітчизняне законодавство.

Є один приклад, який демонструє, що посилаючись на ЄСПЛ, юристам майже завжди доводиться щось додумувати, продовжуючи вектор думки європейського суду.

Кажуть, ЄСПЛ визнає ґрати в судах нелюдським поводженням і тому суди мають випускати підсудних з кліток і дозволяти сидіти за одним столом з захисником. На підтвердження часто посилаються на рішення у справі «Свинаренко і Сляднєв проти Росії».

Дивимося першоджерело і переконуємося: у справі Свинаренка ЄСПЛ ніколи не писав, що знаходження у клітці принижує гідність людини. Навпаки, у пункті 65 цього рішення ЄСПЛ підсумовує свої позиції у інших справах і каже, що приниженням визнається не тримання у клітці як таке, а лише невиправдане та непропорційне тримання, що має встановлюватися у кожному індивідуальному випадку.

Тобто, казати, що ЄСПЛ вважає приниженням будь-яке тримання обвинувачених за ґратами — це маніпулювати та перекручувати.

А от як за допомогою методу чесного читання можна було б обґрунтувати протиправність запроторення обвинувачених до кліток в судах.

1. Частина друга статті 1 КПК встановлює, що у кримінальному процесі застосовуються виключно Конституція, закони та міжнародні договори. Тому одразу відмітаємо будь-які посилання на підзаконні тюремні інструкції.
2. Ніде у КПК немає жодного слова про те, що обвинувачений має якесь особливе місце в судовій залі. Ще за радянського КПК 1960 року, підсудні не сиділи у клітках і процесуальний закон у цій частині з того часу не змінювався. Ґрати в судах почали з’являтися на початку 90-х без жодних законних підстав: ніхто ніколи за це не голосував. Схоже, комусь просто сподобалося, як це виглядало у процесі над Чикатило.
3. Так само не можна вважати знаходження підсудного у клітці елементом його тримання під вартою. Норма пункту 1 частини 1 статті 177 КПК встановлює, що мета запобіжного заходу, серед іншого, — запобігання спробам переховуватися від суду. Тобто, коли обвинувачений вже знаходиться в суді, його тримання за ґратами взагалі позбавлено сенсу.

Так, набагато легше послатися на ЄСПЛ. Але, у більшості випадків, такі посилання будуть перебільшенням або відвертою спробою висмоктати якесь загальне правило з конкретної ситуації, яку оцінював ЄСПЛ.

Що робити

1. Не відмовлятись від посилань на практику ЄСПЛ, а лише сповідувати аскетизм і гігієну у документах.
2. Коли здається, що папір виглядає занадто коротеньким й несолідним, не вважати це приводом понапхати більше цитат.
3. Не цитувати ЄСПЛ лише для того, щоб номінально примазатися до верховенства права або показатися розумнішим і прогресивнішим.

Мій канал у телеграмі